Перейти до основного вмісту

Сірко і шпак

  Біля цегляного хліва у дерев’яній буді живе собака Сірко. Весь чорний, ноги ж внизу білі, ніби взуті у світлі сап’янці, а над очима — сніжно-білі великі кружальця, що нагадують скельця окулярів.
  Його всі люблять. І він намагається віддячити за це і дорослим, і малюкам.
  Кожного, хто відчинить хвіртку і ступить на подвір’я, собака зустрічає по-різному: поштарку — кількома глухуватими "гав-гав-гав", дитину —ніжним скиглінням, батька чи матір, коли ті повертаються з роботи, радісним, щирим "гаву-гаву-гаву", ніби хоче сказати: нарешті ви прийшли, я дуже скучив за вами.
  Змалечку Сірко подружився з нашими горобцями, які мешкають у хліві на горищі. Коло нього птахи харчуються взимку і влітку.
  Якось напровесні, коли повернулися із вирію до рідних домівок шпаки, вночі землю припорошив сніг. Вранці мати вилила у Сіркову миску рештки борщу і макаронів. Собака почав снідати.
  Над будою нависла яблунева гілка, яку, наче намистини, густо нанизали горобці. Цього разу з ними прилетів худющий-прехудющий шпак.
  Поки Сірко чогось вередував коло миски, птахи, причаївшись, ніби поприлипали до гілок. Терпляче вони чекали своєї черги.
  Як тільки собака почистив лапою морду і повільно заліз до буди, виставивши в отворі голову, горобці м’ячиками скотились з гілок на землю і обліпили велику миску.
  Шпак з хвилину дивився, як горобці снідали, потім обережно спустився на нижню гілочку, боязко поглядаючи на собаку. Але той ніби нічого не бачив. Здавалося, що він милується своїми крилатими друзями, що тому й вередував коло миски, щоб більше їжі залишити зголоднілим птахам.
  Нарешті шпак набрався хоробрості, зіскочив на землю і швидко підійшов до гурту горобців.  Він схопив щось з миски, відбіг до стовбура яблуні і почав похапливо їсти.
  Сірко здивовано подивився на незнайомця. Мовчки спостерігав за птахом, поки той не заліз у миску, розігнавши горобців.
  Тоді собака, не піднімаючи голови з лап, сердито блиснув очима і кілька разів суворо гавкнув.
  Але шпак не розгубився. Він схопив грудочку макаронів і злетів на гілку.
  Собака не спуска очей з новачка. А той, попоївши, несподівано заспівав: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фі-фі-фі!"
  Птах так радісно і щиро висвистував, що Сірко від задоволення аж зажмурився. Так тривало декілька хвилин. Потім, перепочивши, знову повторив свою вдячну пісню. І собака зрозумів свого гостя.
  З того часу шпак щодня прилітав до Сіркової миски попоїсти і так, аж поки не зійшов сніг. Поснідає чи пообідає, сяде на яблуневу гілку і давай висвистувати на все подвір’я. Сірко лежить і слухає, слухає… А той: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фі-фі-фі!"

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Синьоокий серпень

  Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.   І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.