Перейти до основного вмісту

Фотогалерея

Микола Магера та його відзнаки.


З словом до читачів (Презентація повісті «Кам’янецькими стежками»
 в Дунаєвецькій районній бібліотеці) 
8 жовтня 1989 року

Хліб-сіль дорогому земляку. 
2002 р. 


Почесному громадянину м. Дунаївці нагороду вручає голова
 райдержадміністрації Ю.В. Кучерявий
У день 75-річчя з ювіляром М.Н. Магерою. О.А. Савчук,
 В.С. Прокопчук, Ю.І. Кузнєцов 
1 вересня 1999 р.

З 80-річчям письменника-земляка привітали дунаївчани. 
1 вересня 2002 р.

У день презентації повісті «Кам’янецькими стежками». 
Квітень 1990 р.

 Під час відкриття пам’ятника композитору Владиславу Зарембі 
в Дунаївцях Микола Ластовецький, 
Микола Магера, Віктор Прокопчук 
19 червня 1999 р.

На пам'ять матусі.
17 липня 1945р.
За робочим столом.
 1970р.

З М. Магерою його колишні учениці,
кондидати наук, доценти- Г.О.Ткачук та Г.О.Дорош


Викладач Хмельницького педучилища.
1976р.

М. Магера на виступі, про твори.

М. Магера та його портрет у 
Дунаєвецькій районній бібліотеці.

Залишаюсь у книгах. Ваш Микола Магера.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Тополя

  Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.   Дорога гула, ревла, стогнала.   А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі.   Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку:  — Мамо, дивіться!  — Що там, сину?  — Тополя засвітилася.   Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася ізсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.   Хлопчик допитувався:  — Мамо, там лампочки? Як на ялинці?  — Ні...