Перейти до основного вмісту

Біографія

   Микола Никанорович Магера народився 1 вересня 1922 року у селі Могилівка (нині у складі міста Дунаївців) на Хмельниччині у селянській родині. Він був другою дитиною у сім'ї, що налічувала дев'ять діток. У вісім років (1930 р.) пішов у перший клас до місцевої неповної середньої школи. Закінчивши сім класів, вступив до Бердичівського педагогічного технікуму, та батьки не мали матеріальної змоги вчити сина. Тому хлопчина повертається до школи в Могилівці і згодом закінчує її уже як Дунаєвецьку середню школу №4. Випускний вечір відбувся у неділю 22 червня 1941 року. Наступного дня Миколу покликали до армії, на фронт.
Микола Никанорович воював під Тернополем, на Карельському перешийку, на Сандомирському плацдармі. У 1945 році військова частина, в якій служив М. Магера, проходила з боями країни Європи. Був поранений і контужений, нагороджений медалями та двома орденами.
   В 1989 р. вийшла в світ повість М. Магери «Кам'янецькими стежками», в якій оповідається про прибуття Тараса Шевченка до Кам'янця-Подільського. В повісті митець проявив себе як майстер пейзажу.
  Після демобілізації вчився на українському відділі Київського університету імені Т. Г. Шевченка, який успішно закінчив у 1951 р. Відмовившись від призначення у видавництво Академії наук, де ще студентом працював коректором і літредактором, їде на рідне Поділля на вчительську роботу. У 1951-1956 роках працює вчителем української мови і літератури Віньковецької середньої школи, потім – вчителем і директором Віньковецької середньої школи робітничої молоді. У 1956 році Миколу Никаноровича переводять методистом української мови у Хмельницький обласний інститут удосконалення учителів. Згодом він працює інспектором шкіл Хмельницького обласного відділу освіти, звідки у 1967 році переходить викладати у Хмельницьке педагогічне училище.
  Педагогічній роботі Микола Никанорович віддав понад тридцять років. Він був співавтором програм з української мови і методики викладання української мови та державних екзаменів з цих предметів, за якими багато літ працювали педагогічні училища України. Міністерство освіти неодноразово нагороджувало М. Н. Магеру. Був нагороджений нагрудною медаллю А. С. Макаренка.
  У 1983 році його прийняли у Спілку письменників України, і він повністю віддається творчості.
  М. Н. Магера як громадський діяч 27 років очолював секцію літератури і мистецтва обласного товариства «Знання». Він же стояв біля колиски обласної організації товариства «Просвіта», багато років очолював секцію викладачів-словесників середніх спеціальних закладів Хмельниччини. У співавторстві з Оленою Блик створив «Програму з української мови та методики викладання української мови» для педучилищ України (1980).
  Лауреат обласної премії імені Т. Г. Шевченка та міської – імені Богдана Хмельницького, премії ім. Мелетія Смотрицького. Мав урядові нагороди, був обраний почесним громадянином міста Дунаївців.
 
 Помер 12 червня 2008 року.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострим

Ластів'ята

  Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море спокійне, ми чуємо, як у воду пірнають чайки. А коли воно розіграється, то спінені хвилі набігають аж на наш поріг.   Двадцять днів тому, коли ми влаштувалися в цій невеликій дерев’яній хатці, то дуже здивувалися, що над дверима ластівки звили собі гніздечко. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й рукою дотягнутись.   Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів’ячої архітектури. Пташки не примурували гніздечко наглухо до стелі, як це робить більшість їх родичів, а залишили свою хату без даху. Тому четверо ластів’ят весь час висували пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.   Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненажерливих дітей. Ще й не було видно матері, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч. Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і