"Я хочу жити не рабом, а вільним, як людина!"

Волошиній Нілі Йосипівні -  члену-кореспонденту  Акдемії педагогічних наук України КВІТКА ПАПОРОТІ  (КАЗКА) У ніч на Івана Купайла мені наснилося таке, чого на білому світі ні я, ні жодна людина не бачила і не відчувала.  Ніби я був у Чорному лісі, що розкинувся праворуч від дороги, яка веде з Дунаєвець аж до села Голозубинців і далі. І було це опівночі, і був я один- однісінький біля великого куща папороті. І раптом, коли чорні хмари заволокли небо з зіроньками і їх пастухом - надщербленим місяцем, коли у лісі стало темно, хоч око виколи, страшно завили вовки, заквакали жаби, засвистіли сови, забрехали лисиці, залементували інші хижі звірі і птахи, - у папоротному кущі неземним сяйвом блиснула синьо-жовта зіронька. Лише на одну  мить блиснула - і зникла! У ту ж секунду я прокинувся, сів на ліжку і почав протирати очі. Та це тривало аж стільки, поки сон знову не поклав мою голову на м’яку подушку...  Вранці ж почалися справжнісінькі дива! Найперше, що мене зди

  Колись у пралісі царював сірий Вовк. Все живе перед ним тремтіло. Десятою дорогою звірі обминали його палац. Вже поз'їдав він у своїх володіннях чи не всіх зайців, косуль, диких свиней, оленів. Тож часто сидів голодний, клацав зубами і по ночах завивав на місяць.   Та голод — не пан. Вирішив Вовк скликати на раду царів із сусідніх лісів.   Сів Вовк, худющий-прехудющий, на широкий пеньок, а навколо полягали руда, з довгенькою мордочкою, Лисиця, довга зелена Гадюка і старий смердючий Тхір.  — Що чувати у вас, мої друзі? — прохрипів Вовк.— Чи шанують вас всякі там зайці, косулі, олені? ,  — Хай би спробували не шанувати мене,— просичала Гадюка.— Я швиденько їх приструнчу!  — І в моєму царстві благополучно,— пробелькотіла Лисиця.— Хіба що кози хотіли втекти за лози, та мої стражники дали їм такі лози, що дві кози й один цап — тільки й залишилося від них. Зате смирні, хоч до рани прикладай.  — А в мене трохи мишва вовтузилась. Та я швидко з ними впорався,-1— похвалився Тхір.—

  Олесь вихором увірвався на подвір'я. Перелякані кури порозбігалися хто куди. Хлопець, притримуючи рукою щось під чорною сорочкою, шмигнув за хату, присів навпочіпки перед купою битої цегли, швидко розгорнув її і витяг невелику дерев'яну скриньку. Зняв кришку, і радістю засвітилося обличчя: там були пташині яйця.  — А це буде восьме,— проше потів Олесь сам до себе і поліз рукою за пазуху.   Аж тут за спиною появилася мати:  — За тобою вовки гналися?  — Га?— злякано зиркнув хлопець на неї, затуляючи скриньку.   Вилинялі на сонці материні брови зійшлися на переніссі, а сірі очі блиснули:  — Що там у тебе?  — Нема нічого.  — Витягуй! Я довго стоятиму?   Хлопець витяг з-під сорочки брудну тремтячу руку. На долоні лежало велике зеленувато-буре яйце з темними цятками.  — Людоньки, це ж ти якого птаха розорив гніздо? — скрикнула мати.— Чого мовчиш? Чи заціпило тобі?  — Микита каже, що журавлине,— тихо буркнув Олесь, не піднімаючи голови.  — Журавлине?— аж кинулася ж