Квітка папороті

Волошиній Нілі Йосипівні - 

члену-кореспонденту 

Акдемії педагогічних наук України

КВІТКА ПАПОРОТІ 

(КАЗКА)

У ніч на Івана Купайла мені наснилося таке, чого на білому світі ні я, ні жодна людина не бачила і не відчувала.

 Ніби я був у Чорному лісі, що розкинувся праворуч від дороги, яка веде з Дунаєвець аж до села Голозубинців і далі. І було це опівночі, і був я один- однісінький біля великого куща папороті. І раптом, коли чорні хмари заволокли небо з зіроньками і їх пастухом - надщербленим місяцем, коли у лісі стало темно, хоч око виколи, страшно завили вовки, заквакали жаби, засвистіли сови, забрехали лисиці, залементували інші хижі звірі і птахи, - у папоротному кущі неземним сяйвом блиснула синьо-жовта зіронька. Лише на одну  мить блиснула - і зникла! У ту ж секунду я прокинувся, сів на ліжку і почав протирати очі. Та це тривало аж стільки, поки сон знову не поклав мою голову на м’яку подушку... 

Вранці ж почалися справжнісінькі дива! Найперше, що мене здивувало, І це якийсь гармидер у кімнаті, а коли прислухався, то почав розрізняти різні голоси: то розмовляли між собою меблі, газети і книжки, квіти на вікнах і мухи... 

А що вже діялося надворі, то не знаю, чи зможу передати словами у цьому творі. І все ж спробую описати те, що бачу і чую у кімнаті і на подвір’ї, на вулиці, під час зустрічей зі знайомими і незнайомими людьми, з живими і мертвими... А все розпочалося з тієї купальської ночі, коли блиснула у кущі папороті синьо-жовта зіронька. Я і зараз бачу її, коли заплющую очі. Мабуть, у тому сні та квітка папороті вселилася у мій мозок, знайшла притулок у моєму серці - і тому навколо мене творяться неймовірні дива: я розумію мову всього живого і мертвого... 

Тому не дивуйтеся, любі читачі, з того, про що і ви довідаєтеся з цієї казки, яку я назвав «Квіткою папороті».

Ото вранці я прокинувся, коли сонячні промінці почали гратися на моєму обличчі. Наче діти на шкільному майданчику! Одні грають у футбола на моєму широкому чолі, що служить їм стадіоном, інші скачуть з носа, наче з трампліна, на м’які губи, деякі чогось заглядають у носові печерки, товчуться у бров’яних кущах, горланять у моїх вухах, катаються по горбастих повіках, аж очам болісно, групами бродять по голові у волосяному пралісі. І всі вони, як живі істоти, розмовляють, співають, перегукуються, іноді сваряться, танцюють - найчастіше гопака - цілуються, зізнаються у коханні, деякі чомусь плачуть. І все це я чую і бачу!

 Раптом почув ніжний голос Сонечка: 

- Дітоньки, любі мої промінчики, ви чуєте мене? 

- Чуємо і бачимо вас, дорога наша матусю! - хором відгукнулися малята.—Що там сталося, що так швидко ви почали розшукувати нас? Адже тут іще ранок, ми лише почали будити людей зі сну, зганяти прохолодну росу з дерев і кущів, особливо із трав у садах і на луках, із квітів та різних тутешніх бур’янів, вимощувати сухенькі стежечки мурахам та іншим комахам, допомагаємо вітерцеві роздмухувати медові запахи рослин для бджіл, джмелів і різних метеликів.

 - Дякую вам, дітоньки, за вашу невтомну працю, - посміхнулося Сонечко. - А чого я не чую соловейка? І зозулі ще сьогодні не чула? Чи ж усе в їхніх домівках

- Матусю, люба наша, - звернувся до Сонечка найстарший Промінь. - Я тільки що побував у славному яру на Могилівці, де протікає невеличка річечка Батіжок. Там, над водою, у густому кущі калини, живе сім’я Соловейка. Він співав усю ніч, розважав Солов’їху, яка сидить на гнізді, а зараз відпочиває. Та скоро він знов затьохкає на радість тобі і людям. А пані Зозуля якраз збирається будити ліси і сади, саме вмивається там же біля відомого тобі Батіжка. 

- А як там мої футболісти? Чого не обзиваєтеся, дітоньки? 

- У нас, матусю, усе благополучно! - гукнув м’язистий промінь. - Команда «Зірка» перемогла команду «Земля»!

 - Дякую, мої любі футболісти, що підтримуєте честь нашу, дякую! А як там мої лікарі? Чуєте мене? - Чуємо, матусю, - обізвався високий промінь у білому халаті. - Доповідаю тобі прямо із дитячої лікарні. Ми вже розбудили хворих, побажали їм якнайскорішого одужання, розігнали злих мікробів, щоб вони не дошкуляли діточкам. Ми, матусю, трудимося на совість, а малята не можуть натішитися нами, коли ми з’являємося у їхніх палатах, добираємося до їх ліжечок. - Дякую вам, мої любі, дякую. А що там робиться на полях та городах? Як почувають себе пшениця, жито та інші сільськогосподарські культури, що дають людям і тваринам життя?

- Чуємо вас,-матусю, чують вас промінці-агрономи і хлібодари. Житечко уже відцвіло, готується до цього і пшениченька. Тягнуться до голубого неба кукурудза і соняшники, квасоля і горох, кавуни і гарбузи, буряки і картопля... Ми щодня допомагаємо усім рослинам, які вирощують люди на полях і городах.

 - Щиро дякую, мої кохані хлібороби, що дбаєте про людей, про їхнє нинішнє і завтрашнє! А чого засумували мої наймолодші? Що сталося, дітоньки? Обізвіться, любі! - Сумно нам, матусю, бо побували ми нині на міському Могилівському цвинтарі. Багато тут занедбаних могил, забули про почивших тут їх родичі. Добре, що хоч барвінок від них не відцурався, а весною - і конвалії. Ще вразила нас одна могила з величним гранітним пам’ятником. Мабуть, рідко її провідують діти, внуки і правнуки, бо кругом виросли густі бур’яни... Тому і сумно стало нам, бо всіх покійних ми колись знали... 

- Що ж ви думаєте робити, дітоньки? 

- А ми вже половину тих бур’янів засушили, засушимо й решту. Так буде справедливо. 

- Дякую, дітоньки, що ви і за живих, і за мертвих людей дбаєте. Дякую! А як там мої садівники і пасічники? Чуєте мене, мої любі? 

- А ми, матусю, у великому тутешньому саду. Тут і пасіка. Гілки дерев облипли плодами. Гарний буде врожай яблук і груш, слив і винограду, якщо не нашкодить вітер-буревій. Ми зараз і змагаємося з ним. 

- Дякую вам, дітоньки, за труд, за любов до людей, до природи;.. А тепер, дітоньки, слухайте мене уважно, дуже уважно: із заходу насувається велика чорна хмара з блискавками і громами. Хмара господарюватиме цілий день і ніч. їм допомагатиме і злющий вітер. Тому летіть до мене, мої соколята, мої ненаглядні! Ви почули мене?

 - Так! Так! Так! - загукали з усіх усюд промінці. І в кімнаті стало сумно, напівтемно.

* * *

Я зіскочив з ліжка, підійшов до столу і увімкнув настільну електричну лампу під зеленим абажуром. Поруч лежали вчорашні газети. І раптом вони почали не на жарт сваритися. Та так голосно, що я відступив на крок віл столу, щоб не оглухнути від їх голосів. Газети ж придбав у кіоску, переповненому різними виданнями. 

- Ти, бендерівко! - гукала на всю хату московська «Правда» до львівської газети «За вільну Україну», - чого розляглася на весь стіл, а мене накрила своїм тризубом!?

 - Бо я в себе вдома, в Україні, - із самоповагою в голосі відповіла газета «За вільну Україну». -Ти не гнівайся, якщо скажу тобі справжню правду, а не ... 

- А не яку? - крізь зуби просичала «Правда».

- Пробач, але твоя правда - брехлива, брехлива це вже тому, що ти служила і служиш найкровожаднішій комуністичній партії, яка за казкову ідею так званого марксового соціалізму і комунізму винищила цілі народи, перетворила український народ у рабів російської імперії, які вже не мали своєї батьківщини, боялися спілкуватися рідною українською мовою... 

- Хто ж забороняв хахлам користуватися своєю мовою? Хіба я про це писала на своїх сторінках? 

- Може й писала, та мене тоді ще не було на світі. Але ти вихваляла устами товариша Сталіна «великий русский народ», скрізь і всюди боролася з так званим українським буржуазним націоналізмом, майже у кожному номері кликала вивчати «великий русский язык», пропагувала сталінсько-брежнєвсько- сусловську брехливу ідейку російських комуністів- шовіністів про «злиття націй». Ця підступна теорійка, яка корінням своїм сягає глибини російських царів Петра Першого та Катерини Другої, творила так званий «совєтський народ» з російською мовою, російською культурою і літературою. За рахунок зрусифікованих народів таким чином зростав кількісно російський народ, а хто наважувався відстоювати свою національну мову і культуру, пробував боротися із дикою ^ русифікацією українського народу, того кадебісти- комуністи без суду хапали до в’язниць і концтаборів, гноїли українських патріотів у Сибіру, Башкирії, на Соловках.

- І все це ти приписуєш мені?! - вигукнула  «Правда». 

- 1 тобі, і твоїй ленінсько-сталінській ВКП(б)- КПРС! - суворо промовила газета «За вільну Україну». - А Тризуб - то наш Герб, Герб незалежної України. Зрозуміла?

 - Може скажеш, що і держава Київська Русь не була колискою трьох народів великоруського, білоруського і малоруського, ой, даруй, українського? - Якби ти була хоч трохи чесною і правдивою, читала древні літописи, то мусила б знати, що Київська Русь була на території сучасної України, що твою Москву заснував київський, вважай - український, князь Долгорукий, Юрій Долгорукий, що український народ бере своє коріння саме із народів, які населяли нашу землю ще й до держави Київська Русь. Ось так- то, брехлива «Правдо». 

- Може скажеш, що й назва «Россия» ваша, хохляцкая? - єхидно промовила «Правда», намагаючись, як і раніше, розмовляти «по-українськи».

 - Тут ти, «Правдо», справді сказала правду. З 'Московії чи Московського князівства виросла у безперервних війнах, які вели московські князі і царі, Московська держава, а за царювання Петра Першого підкорила багато народів,Кісвін же переіменував Московію на Росію, на Російську імерію. Себе ж назвав імператором (на зразок європейських країн). І слово «Росія» запозичив із назви Київської Русі. Тим самим він перший зробив спробу приписати Московії 

 українську історію. Оце і є правда, «Правдо»! А те, що ти обзиваєш мій народ малоросами чи хохлами, то від тебе і подібних газеток іншого чекати й не можна. Бо ти ж продовжуєш оббріхувати Україну, український народ, як то робили твої попередники - ще царські газети. І ще одне. Ти називаєш мене бандерівкою? Що ж, я цим іменем пишаюся, бо Степан Бандера був, є і завжди буде національним героєм України, як і Симон Петлюра, як гетьман Іван Мазепа, як Богдан Хмельницький та багато інших святих імен українського народу, які від дали своє життя за волю, за незалежність України, за її символи - синьо-жовтий прапор, герб Тризуб і Гімн «Ще не вмерла Україна». 

Газета «Правда» хотіла, мабуть, загнути російську семиповерхову лайку, як вона це вміє, але щось сталося з її горлом, бо лише засичала якось дивно, аж я оглянувся, бо вчулося сичання величезної змії...

 А тут за вікном блиснуло кілька разів, гучно загриміло - і пішов проливний дощ.

* * *

Газети пересварилися, за вікном блискало і гриміло, вмивалися дерева і кущі, квіти і трави густим теплим дощем, а до моїх вух долетіла якась метушня, сопіння й ойкання... Я повернувся праворуч,де на глухій стіні висіла чимала копія картини художника Миколи Кириловича Пимоненка «Не жартуй». 

- Грицю, Грицю, не жартуй так, - просилася дівчина, злегка відвертаючись від коханого. - Мама заждалися, бо чекають на воду. 

- Постій, постій, Галю, - намагався хлопець пригорнути дівчину до грудей. 

- Не жартуй, любий, бо люди побачать, - стогнала дівчина. - Краще прийди на колоду ввечері... - Дай свої губенята, лише один поцілунок, кохана, - просив парубок. - Ну, чого ти брикаєшся? Невже тобі не хочеться поцілуватися?

 Закохані й не помітили матір, яка бігла до них, розмахуючи лозиною: 

- Грицю, Грицю! Ану пусти дочку, чуєш?!. 

А що далі сталося з героями картини, то не знаю, бо раптом погасло світло, а за вікном розгулялася справжня громова канонада. У тій канонаді мені вчулися голоси небесних богів, які посилали блискавиці і громи на земних грішників. І раптом чую тоненький, ніби жіночий голос: 

- Пусти, Громовержцю, вогняну стрілу на отого бронзового нечестивця, що й досі стирчить серед майдану, бо то ж найбільший грішник на землі. Допоможи рабам позбутися металевого ідола-чужинця, що приніс на Україну громадянську війну, що задушив волю і незалежність молодої держави, що потопив у крові український Чорноморський флот, що винищив під Кругами молодих синів України, що повсюди він і його більшовицька рать винищували українців... Не пожалій на нього, Громовержцю, наймогутнішої вогняної стріли!

 - Дивись і слухай! - блиснув Громовержець вогняною стрілою, а потім, як ударив страшним громом, аж будинок затремтів.

 - Дякую, Громовержцю! Ідол-чужинець перетворився на пісок! Тепер його послідовники збиратимуть той пісок і молитимуться до нього. Ще раз дякую, Громовержцю, за добру роботу!

* * *

Надворі почав ущухати дощ, а в кімнаті засяяла настільна лампа. Щось у кімнаті зашелестіло, звідкись долинула притишена чи то розмова, чи то сварка. Відкіля б це? Ніби з книжкової шафи? Я швидко підійшов до скляних дверей і різко відчинив їх. Звідти і випала голосна сварка, точнісінько, як то буває, коли сваряться сусіди чи то за курей, що видерли грядку з цибулею, чи за дерева, які не зважають на межі між господарствами і своїми гілками порушують їх. 

Хто ж це так старається у шафі? Я прислухався і почув ось такі уривки з того гармидеру, що вихлюпувався у кімнату злісною лайкою:

- Ти чого розсілася аж на двох полицях? - гукала 1 новісінька книжка «Історія України» до «Української радянської енциклопедії». Твоя брехлива, ворожа до України і українського народу епоха вже скінчилася! Ану злазь із полиць!

 - Хіба в тому моя вина, шановна «Історіє України»? - сумно промовила УРЕ. - На моїх сторінках допитливий знайде не лише брехливі статті псевдовчених академіків, поетів і критиків, так званих істориків, недоуків докторів і кандидатів різних наук, але й точні, чесні відомості про країни світу, їх населення, кордони, промисловість і сільське господарство, про природу нашої планети, про деяких учених... погоджуюся з тобою, що майже все про Україну брехливе і навіть образливе для українців. Та це не моя вина, а тих авторів, що дурили український народ. Я і тоді була в цьому переконана, коли мене готували до друку... 

- То чого ти досі сидиш на полицях?

 - А куди ж мені податися? - зойкнула енциклопедія. 

- Якщо не хочеш згоріти у печі, то зійди на горище, там тобі й місце на всі роки, поки тебе не з’їдять миші і час.

 - То хіба тільки я у цій шафі така шкідлива і непотрібна? А поруч мене стоїть «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Хіба ця книжка не спотворена російськими і так званими українськими «вченими- цензорами»?

- Дякую тобі, шановна УРЕ, що згадала і "про мене, - тихо промовив «Кобзар». - Комуністична цензура нашкодила мені більше, ніж уся колишня російсько-царська. Вона покалічила не один мій вірш, а багато й зовсім вилучила з друку. Та скоро у наших українських книгарнях незалежної держави з’явиться новий «Кобзар», у якому будуть усі твори, звірені з оригіналами. І тобі, шановна УРЕ, не треба пхатися на горище, бо для вчених, справжніх вчених, для розумного читача ти ще довго слугуватимеш своїми відомостями, як і покалічений я, «Кобзар». 

- Любий «Кобзарю», кого ти захищаєш ? - вигукнула «Історія України». - Ця так звана українська енциклопедія і її тезка тритомний енциклопедичний словник - то розсадник антиукраїнської пропаганди. 

- Це правда, - погодився «Кобзар». - Але й те правда, що навіть у цих антиукраїнських, проросійських шовіністичних книгах розумний читач знайде хоч деяку істину. Він знайде її у малюнках і картах, у фотознімках і статтях про зарубіжних учених, про материки, довідається про деякі досягнення з фізики, астрономії, хімії, біології, математики та інших наук. То ж, люба «Історіє України», прибережи свій гнів, він ще потрібен буде. Так, так, потрібен буде! І скоро! 

Я погодився з висновком «Кобзаря», зачинив скляні двері книжкової шафи і підійшов до тумбочки, на якій лежала товста, у темно-червоній оправі Євангелія. І раптом я почув людський стогін, ніби десь у книжці була поранена людина. Я швидко розгорнув '^ святе письмо навмання, і людський стогін наповнив кімнату. І я не лише почув його поруч, але й побачив, наче у тумані, як воїни правителя Понтія Пілата роздягай Ісуса і наділи на нього багряницю, а на голову поклали вінок із колючої тернини, потім тростинами били його по голові, плювали в обличчя... 

Я перегорнув сторінку Євангелія - а Ісус Христос уже розіп’ятий на хресті, а по боках від нього, на хрестах мучаться розіп’яті два розбійники... І раптом Ісус Христос весь здригнувся і скрикнув: «Боже мій, Боже мій, навіщо ти залишив мене!?» Я злякано перехрестився і згорнув книжку. Відступив від тумбочки на кілька кроків, щоб не чути ні гармидеру, ні плачу, стогонів та зойків, ні п’яного реготу катуючих Христа солдатів, що доносилися до моїх вух зі священної книги.

* * *

Підступився я до вікна, а там, надворі, на гілці каштана сидить сиза горлиця і плаче-тужить. Прислухався - і почав розрізняти окремі слова, а потім - і всю тужливу мову: 

- Коханий... Коханий... Коханий, де ти? Де ти? Озовися, милий, озовися... Я тебе чекаю, я тебе чекаю... Де ти, коханий? Де? Я вже торішнє гніздечко пробувала відновити... Озовися, коханий, озовися.

Горлиця ненадовго замовкла, а потім почала ще 1 голосніше: - Коханий, коханий, де ти? Озовися! Я тебе чекаю, я жду тебе! Хіба ти забув мене? Чи, може, приревнував до отого молодика, який весною залицявся до мене? Він мені нелюбий, я чекаю тебе, давно чекаю... І раптом щось злякало птаху, вона замовкла, змахнула крильми і подалася на інше подвір’я кликати свого коханого.

* * *

Я вийшов надвір. Вмиті дощем, осяяні вранішнім сонцем співали якусь ніжну пісню дерева і кущі, квіти і трави, до яких залицявся тепловій. Все навколо мене розмовляло, співало, кохалося, лаялося, тужило, реготалося. Мої вуха були переповнені навколишнім шумом...

 І раптом із того багатоголосого шуму вирізнилася розмова двох чоловіків. Звідки ж це? Я оглянувся, кинув очима на лавку, яка ховалася за великим кущем жасмину, і побачив довготелесого сусіда із лисиною на всю голову та ще якогось прехудющого дідугана із орденськими стрічками на піджаку. Я прислухався до повчання лисого сусіда, який не говорив, а хрипів: - Ты что не понимаешь, что Россия без Украины, что туловище без головы? Ты что не понимаешь, что каждый “день независимости Украины - это'гвоздь в Российскую империю, в наш двуглавый орел, то есть в наш российский Герб? 

- Что же нам делать, товарищ секретарь обкома партии? Что делать? 

- Ты кем сейчас работаешь?

 - Тем же, что и при советской власти. 

- То есть? - Директором завода «Звезда».

 - Это тот завод, перед входом которого стоит памятник Владимиру Ильичу Ленину? 

- Да, мы уберегли его. Каждую ночь коммунисты дежурят, чтобы бандеровцы не подорвали его. - Молодцы, хвалю за это. А план выполняешь? 

- А как же: все цеха стоят, рабочие в годичных отпусках, оборудование ржавеет, все лучшее растаскивают, просто уничтожают. Вот так выполняем план, как ваш представитель советовал. - Это харашо. Но, товарищ Воронов, теперь будь очень осторожен. Попробуй сделать так, чтобы самый малочисленный цех заработал. Продукцию выпускай на склад, а рабочих вместо зарплаты обещаниями корми. Так пройдет несколько месяцев - и начнутся разные недовольства существующим режимом, начнутся страйки и голодовки. Понял, товарищ?

 - Понял, товарищ секретарь. Нам бы заварить такую кашу, как это делают шахтёры, как делают ихние коммунисты.

- Там проще, товарищ Воронов, - шахтёры - как овцы: поведи пару авторитетных вожаков в любую сторону—за ними побегут все овцы, пойдёт всё стадо... У нас нет такого скопления рабочих, которые прибыли на шахты с русских областей, с малорусских городов... - Всё понял, товарищ секретарь... - И ещё. Ты пользуешься авторитетом в городе. Побеседуй с некоторыми директорами фабрик и заводов, как я с тобой. Нужно идти в наступление, чтобы уничтожить эту независимую бендеровскую державу Украину, вернее, Малороссию. - Понял, товарищ... - И ещё. Посади несколько пенсионеров- орденоносцев к приёмникам, чтобы внимательно слушали заседания Верховного Совета Украины. Там депутаты-коммунисты на всю страну высказывают мысли руководства, обучают, что делать коммунистам на местах. Эти товарищи всё делают, чтобы посеять на Украине неуверенность в завтрашнем дне, призывают к забастовкам, неповиновению властям... Вот этим и вы должны заниматься на местах. Понял? - Понял, товарищ... - Помни, что наши люди харашо делают своё дело, даже самое маленькое. Помнишь летнее выступление шахтёров Донбасса? Жаль, тогда не дотянули до гражданской войны. Теперь надо делать так, чтобы война на Украине стала былью. И чтоб началась она, как это было в 1918 году - с Донбасса и Харькова. Тогда наши верные друзья помогут очистить Украину от бандеровцев и петлюровцев...

 Я стояв і слухав змову ворогів нашої держави і народу й думав: «Боже, покарай цих грішників, що хочуть крові, бо ще не напилися досита її з українців, поки понад сімдесят років були при владі!»

* * *

Коли це біля моїх ніг сіли два горобчики і почали купатися у невеличкій дощовій калюжці. І я почув їхню любовну розмову: . 

- Цінько, Цінечко, я кохаю тебе. 

- Не вірю тобі, Жевжику, не вірю, бо вчора бачила, як ти залицявся до моєї старшої сестри. 

- Я хотів, щоб твоя сестра допомогла мені зустрітися з тобою. Хіба вона тобі про це не говорила?

 - Ой, який ти хитрун... 

- То говорила тобі сестра про мене? 

- Щось там балакала...

 - Я тебе кохаю, кохаю, кохаю...

 - Ну і що з того? 

- А ти мене можеш покохати?

 -Ну і що з того?

 - То вийди за мене заміж... 

- Ти серйозно?

 - Дуже серйозно: виходь за мене заміж. Я вже й хатину відвоював у шпаків, бо вони погладшали і не влазять у нову шпаківню. То як? Вийдеш за мене заміж? 

- Гаразд, любий, бо я тебе теж кохаю. 

- Давай завтра і справимо весілля, га? 

- А де? .

 - На он тому величезному кущі бузку.

 - Я згодна, коханий. Горобчики ще трохи покупалися, поцілувалися дзьобиками і скоро загубилися у густому бузковому кущі. Мабуть, вибирали місце для завтрашнього весілля.

* * *

Гав-гав-гав, - ласкаво зустрів мене Рекс, який сидів біля великої дерев’яної буди. Я кинув очима на нього, а він почав скавчати, що мало означати: «Сергійчику, ти що забув про мене? Чого не підійдеш до мене, не наллєш у каструлю свіжої води? Глянь, тут вода вже запліснявіла, скоро жаби заведуться. А ще у моїй буді є великий цвях, до якого я вже не раз дряпав до крові лапу чи вухо, одного разу навіть роздер живота. Загни, будь ласка, отого клятого цвяха. А молоток чекає твоїх рук у хліві на столику. Ти зрозумів мене, Сергійку? 

- Так, Рексуню, зрозумів тебе і каюся, що був до тебе такий неуважний! - вигукнув я і побіг ремотувати собачу буду. Ще через кілька хвилин витягнув із криниці свіжої води, помив каструлю і наповнив її холодною, прозорою. За це Рекс поцілував мої руки і прошепотів тихо, але я зрозумів: «Дякую тобі, Сергійку, дякую, що загнув клятого і злого цвяха в буці і за свіжу воду! Дякую! 

Я погладив Рекса по голові і ніжно:

 - Я зрозумів усе, про що ти думав і говорив до мене. Дякую, мій друже! Ти, Рексику, частіше нагадуй про себе! Домовились? І собака радісно заскавчав.

* * *

Мені захотілося пити. Я вийшов на вулицю і пішов тротуаром до невеликого кіоска, де продавали пиво і мінеральну воду. За тим металевим будиночком починався міський парк. Старожили розповідають, що тут колись були будинки, висока дощана огорожа. По війні розібрали руїни з тих кількох будинків, насадили дерева і кущі - і з’явився парк, бо ж це місце майже у самому центрі нашого невеликого міста. 

Купив пляшку місцевого пива і направився до порожньої лавки, що була біля невеликого розквітлого куща рожевих троянд. Сів і почав пити прямо із пляшки прохолодний гіркуватий напій. І ледь не захлинувся ковтком пива, бо почув, як між собою розмовляють троянди:

 - Бачиш, і цей сидить на могилі і дудлить пиво, сказала троянда, у якої обвисло дві пелюстки. - А звідки йому знати, що тут робилося шістдесят років тому в будинках кадебістів? - промовила друга квітка. - Може, і його батьки про це не знають, якщо приїхали сюди із села чи іншого міста. 

- Твоя правда, сестро. Торік матуся казали, що тут під цими деревами і кущами, під клумбами із квітами, під нами, трояндами, і бузковою алеєю, - тисячі розстріляних чоловіків, жінок і навіть дітей.

 - 1 за Що їх розстрілювали кадебісти? 

- А за те, що були українцями.

 - За те, що були українцями?

 - перепитала недавно розквітла троянда.

 - Так. Російські (а потім їх називали совєтськими) кадебісти виконували планові накреслення тодішньої комуністичної партії: винищували місцеве населення, а сюди привозили на постійне поселення росіян із глибокої Росії. Особливо наїхало на Україну великоросів після Великої Вітчизняної війни. їм тут створювали усі умови: давали квартири у нових будинках, забезпечували посильною роботою, школи, дитячі дошкільні заклади, технікуми і училища, інститути, всі установи, преса, радіо, телебачення кіно - все було зросійщене, майже не було чути української мови навіть від селян, коли ті приїжджали на ринок. 

- А хто ж були ті кровопивці-кадебісти?

 - Кадебісти - то обов’язково комуністи (правда, зрідка траплялися комсомольці, але комуністами повинні були бути їх батьки). Безпартійний не міг бути навіть катом що виконує волю керівників партії та уряду. Тільки комуністи (і найперше - російські) мали усі права, вони і, керували Росією, тобто — СРСР. Вони і винищували українців-патріотів, які хотіли мати власну державу, незалежну від Росії Україну. За .це таких українців обзивали українськими буржуазними націоналістами,: мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями... 

- Боже, які ти страхіття розцовідвєщ, сестричко. Невже тут таке діялося?

 - Позавчора тут відпочивали два ворони. Один з них був дуже втомленим, бо прилетів, аж із Батурина - колишньої столиці гетьмана Івана Мазепи. ....

 - А це далеко?,

 - аж за Дніпром, на Чернігівщині.

 - То про що той ворон розповідав? .

 - А про те,. як двісті дев’яносто років тому, російські війська царя Петра Першого* якими керував Меншиков, вирізали все населення, міста і козаків, які там були. Кажуть, що із більш як тридцяти трьох тисяч жителів врятувалася; лише одна жінка, а солдати замордували і чоловіків, і жінок, і дітей, і стариків... 

- За що ж росіяни так страшно помстилися батуринцям? 

- А за те, що український гетьман Іван Мазепа під час Полтавської битви зі шведами в 1709 році, щоб визволити Україну з-під Московії, перейшов з козаками  на бік короля шведів Карла XII.

 - Боже, яка це страшна імперія! 

- А ше побували тут, у нас, інші зайди - німецькі фашисти. Вони теж винищували українських патріотів, і не лише патріотів, а звичайних жителів України. Лише євреїв вони розстріляли в нашому місті понад чотири тисячі - дітей, стариків, чоловіків і жінок. - А євреям за що така страшна смерть?,

- Лише за те, що вони євреї, богом обраний народ, про що розповідається у священній книзі Біблії. 

Коли на хвильку замовкли троянди, я злякано озирнувся. На сонечко набігла чорна хмаринка, і я залишив недопиту пляшку з пивом і пішов до знайомого архітектора, щоб розповісти йому про почуте. 

Павла Івановича застав у кабінеті, де він, нахиливши чубату голову над столом, розглядав якесь креслення.

 - Можна? - запитав я, простуючи до кароокого молодого чоловіка, що, нарешті відірвався від накресленого. 

- Хіба у тебе сьогодні вихідний? - здивувався Павло Іванович, простягаючи руку.

 - У мене, друже, сьогодні свято, маю відгул, - сказав я так, аби щось сказати. -Чи не вділиш мені кілька хвилин уваги як архітектор міста? 

- Сідай, я весь увага.

 - Скажи, коли з’явився наш міський парк?

 - Це всім відомо: почали садити дерева весною  1948 року. Дата викарбувана на стеллі, що"є при ^ центральному вході у парк. 

- А що на тому місці було раніше? 

- Наскільки мені відомо, там було кілька одноповерхових і один двоповерховий будинків. їх зруйнували фашисти, коли у 1944 році тікали з міста. 

- А що у тих будинках було до Великої Вітчизняної?

 - Теж усі місцеві жителі знають: там було сумнозвісне кадебе. І вся та територія була обнесена високим дерев’яним парканом.

 - І знаєш, що у землі закопано під деревами, клумбами і кущами?

 - Знаю: то цвинтар. Там тисячі розстріляних кадебістами наших невинних людей. 

- І ти мовчиш? 

- А що я можу сам зробити?

 - Провести розкопки, показати сучасникам, що творили комуністи-ленінці-сталінці тут, у нас, на Україні. 

- Для цього треба знайти старожилів, розпитати їх, описати, ті розповіді надрукувати у газетах, передати по радіо і телебаченню. Тоді й почнуться розкопки, як це було у Биковні під Києвом, Дрогобичі, Вінниці. Ти журналіст, то й візьмися за це. То як?

 - Гаразд, візьмуся.

* * *

Попрощавшись із Павлом Івановичем, вийшов на залиту сонцем широку вулицю. Сонечко добиралося до зеніту, а тому людей на тротуарах було мало. У лоточниці купив порцію морозива, підійшов до каштана, навкруг якого були лавочки, сів неподалік діда у темних окулярах і солом’яному брилі і почав посмоктувати прохолодне диво. Дід неприязно щось, буркнув, а у моїх вухах чітко прозвучало: «А подавився б ти отим морозивом, проклятий бандерівцю! Ми тобі згадаємо бандерівські статті, в яких ти паплюжив вождя нашої партії товариша Леніна! Скоро настане той час розплати! Нам допоможуть братні російські комуністи, обов’язково прийдуть, коли ми їх покличемо! І це скоро буде! Ми задушимо вашу незалежність, задушимо, як це вже було!»

 У мене з рук випало морозиво, я вирячився на діда, а той, ніби відчувши небезпеку,повільно підвівся і, спираючись на ціпок, пішов углиб парку. Я ж підняв рештки морозива і вкинув в урну для сміття, швидко наздогнав дідугана, привітався з ним:

 - Добрий день, пане-товаришу. 

- Доброго здоров’я, пане кореспонденте. 

- Ви мене знаєте? 

- А хто ж вас не знає, коли майже щодня читаємо ваші побрехеньки в обласній газеті. 

- Не зрозумів, пане...

- Та який я пан? Я був товаришем і до смерті І ним залишуся. І партквиток із зображенням вождя не кину, як це робили ви і такі, як ви.

 - Але ж... 

- Невже ви думаєте, що вільна Україна зможе існувати під боком великої Росії? Та цього ніколи не буде. Ніколи! 

- Але ж восьмий рік існує, живе... 

- Існує, але не живе, бо не дають їй жити... 

- Такі, як ви? Чи неправда? - Може й правда...

 - Скажіть, пане-товаришу, ви місцевий?

 - Виріс я тут, а потім — по всій матушці Росії работал: строїв заводи, канали, залізниці...

 - Скажіть, а що було тут раніше, де зараз парк?

 - До Октябрьской тут були жандармські помещения, а потім такі ж - совєтські.

 -КДБ? 

- У різні роки вони по-різному називалися, але виконували одну й ту ж работу...

 - Розстрілювали людей? Так?

 - І таке було. А що ж робити із врагами народа? Пулю в лоб - і баста!

 - Якби вам, комуністам, зараз дати владу, то мені зразу б кулю в лоб? 

- Мабуть, так і було б.

 - Дякую за відвертість, товаришу ленінський комуністе! Та вірю, що українці більше не дадуть себе ошукати пройдисвітам, що обдурювали їх понад сімдесят літ! Вірю, що дорогі мої українці оберуть депутатами всіх рівнів, від сіл і міст до Верховної Ради, справжніх українських патріотів, які дбатимуть про нашу незалежну Батьківщину - Україну! Вірю, що і Президентом нашої Батьківщини оберемо великого патріота, який не цуратиметься рідної мови, культури українського народу, який дбатиме про долю всіх українців нашої планети Земля! Вірю в це, діду! Вірю!

* * *

Я покинув діда з перекошеним обличчям, злими очицями, якими він посилав блискавки і громи мені навздогін. Мої ноги несли бездумну голову протилежною стежкою між деревами подалі від дикого партійного діда, подалі від байдужих людей, подалі від стогону покійників, які ввижалися мені крізь товщу землі і траву, штабелями лежачи один на одному у зотлілих куфайках і кирзаках, у сірих солдатських шинелях і будьонівках, напівголі жінки і чоловіки, діточки, школярики... 

Раптом серед стежки ніби відкрилася довга поперечна могила, заповнена трупами, якими ворушило коріння дерев, що росли над тією страшною ямою. Я злякано відсахнувся, перехрестився - і видіння зникло. Зате почув дужий чоловічий голос, що гудів з-під землі: «Не лякайся! Ми вже ні тобі, ні іншим людям не зашкодимо, бо ми стали землею. Але тобі, кореспондентові, треба знати, що тут нас лежить, у цьому парку, понад сто тисяч чоловіків і жінок. Ти повинен знати, що тут є вчителі і селяни, робітники і школярі, військові і студенти, старі і молоді, українці і поляки. Особливо багато патріотів, які боролися за вільну, незалежну країну - Україну. Більшовики-ленінці руками Сталіна і його банди винищували сім’ї патріотів, щоб від них і насіння не зосталося навіть у концтаборах Росії. 

Ти не втомився мене слухати, кореспонденте? Якщо не втомився, то добре прислухайся, бо мова тепер не виразна: адже я череп і кістки - це все, що зосталося з колишнього українського артиста-красеня, якого ледь не на руках носили жінки і дівчата. А попав я у цю більшовицьку яму лише за. те, що талановито грав в українських п’єсах Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Карпенка- Карого, Старицького та інших наших драматургів. Один пройдисвіт назвав мене українським буржуазним націоналістом і цього було досить, щоб мене вночі схопив «чорний ворон», а через чотири дні без суду розстріляли над цією ямою. То було у 1937 році, якраз перед більшовицьким святом - 6 листопада... 

А скільки тут селян, так званих колгоспників! Та їх десятки тисяч. І за що їх знищили комуністи? А за те, що під час жнив з колишнього свого поля взяли по два-три кілограми зерна, коли йшли з роботи додому, де їх чекали голодні діти і старенькі немічні батьки. А те зерно ще треба було змолоти на жорнах, якщо їх не побили сільрадівські комсомольці, і лише тоді зварити якийсь куліш на вечерю і залишити трохи на ранок, бо ж знову треба було йти в поле збирати хліб для чужинців... За ті кілограми зерна більшовики-ленінці і нагодували селян землею, а не хлібом... І лежать вони тут, під цими деревами і кущами. 

Кореспонденте, ти слухаєш мене? А підійди до в’язниці, яка тепер ще й добудована. Вона у центрі міста. Коли почалася так звана Вітчизняна війна, то тюрма була переповнена, набита кількома тисячами колгоспних злодіїв та іншими дрібними крадіями. Як тільки німці почали наближатися до міста, то всіх отих «злодіїв» кілька днів і ночей розстрілювали, розпинали на стінах у камерах, а потім всю в’язницю з трупами підірвали. Та фашисти заставили місцеве населення розібрати тюремні руїни, повитягати трупи... Тоді було спекотне літо, і німці боялися, щоб не виникла якась епідемія... Ось так совєтські комуністи «будували» російський комунізм на Україні. Я розповів тобі, кореспонденте, лише дещ о із того страшного «комуністичного будівництва», яке сам бачив і сам пережив. Пробач, за правду! 

Я слухав ту страшну сповідь, а з очей струмками текли сльози, хоч я і не плакав. Плакала моя душа, плакало моє серце, стогнали вуха від почутого... і я, заткнувши пальцями вуха, побіг із страшного парку, бо вже бачив, не дерева і кущі, а покійників, купи І замордованих у довгих і глибоких ямах...

* * *

Нарешті я опинився серед людей на тротуарі. Дехто здивовано поглядав на мене, дехто обминав, а знайомий чоловік, що йшов мені назустріч, здивовано: 

- Ти що захворів? На тобі лиця нема.

 - Так, так, Миколо Хомичу, захворів, страшно захворів...

 - До лікаря ходив? . 

- Моїй хворобі не зарадить жоден з лікарів...

 - Не розумію...

 - Скоро прочитаєте у нашому «Віснику».

 - Щось цікаве?

 - Вам, товаришу Миколо Хомичу, мабуть, не буде цікавим. 

- Дивина. 

- І справді дивина. Скажіть, за які заслуги компартійці навішали вам на груди стільки позолочених цяцьок?

 - Ти про що? 

- зайнялася вогнем лисина і все м ’ясисте лице чоловічка.

 - Та про те, про що ви зараз думаєте. - Брось дурачитися...

- Правду розповідає зараз ваш мозок. Так, так, ^ ви розстрілювали людей ось тут, де зараз парк, де ростуть дерева і кущі. Ваш мозок дивується, звідки я про це довідався? То й скажу вам, товаришу комуністе- кадебісте Миколо Хомичу. Ось ці дерева і кущі, троянди розповіли мені про те, як ви і такі, як ви виродки, розстрілювали робітників і,колгоспників, вчителів і лікарів, студентів і дітей лише за якийсь кілограм зерна чи за те, що вони любили свій край, свою Україну, свій народ. Ви тоді стріляли їм у потилицю, нікого не пожаліли, всіх винищували, цілі сім’ї...  

- Ти з глузду з’їхав, - зле, по-зміїному просичав Микола Хомич і швидко загубився у натовпі. А я не бачив людей, ненароком наштовхнувся на стареньку сухеньку сучасну монахиню, ледь не збивши її з ніг, і почув навздогін:

 - Тю на тебе, антихристе! Вже встигло нализатися...

 Я почув те прокляте народом слово «антихрист», бо ним не раз називали комсомольців і молодих партійців, які валили Божі храми, перетворювали святі будівлі у спортивні зали, кінотеатри, різні склади і комори, а то й зовсім розбирали древні споруди, а на тих місцях ставили пам’ятники комуністичним вождям ще за їх життя.

- Ти чого розсілася аж на двох полицях? - гукала новісінька книжка «Історія України» до «Української радянської енциклопедії». Твоя брехлива, ворожа до України і українського народу епоха вже скінчилася! Ану злазь із полиць! 

- Хіба в тому моя вина, шановна «Історіє України»? - сумно промовила УРЕ. - На моїх сторінках допитливий знайде не лише брехливі статті псевдовчених академіків, поетів і критиків, так званих істориків, недоуків докторів і кандидатів різних наук, але й точні, чесні відомості про країни світу, їх населення, кордони, промисловість і сільське господарство, про природу нашої планети, про деяких учених... погоджуюся з тобою, що майже все про Україну брехливе і навіть образливе для українців. Та це не моя вина, а тих авторів, що дурили український народ. Я і тоді була в цьому переконана, коли мене готували до друку... 

- То чого ти досі сидиш на полицях? 

- А куди ж мені податися? зойкнула енциклопедія. 

- Якщо не хочеш згоріти у печі, то зійди на горище, там тобі й місце на всі роки, поки тебе не з’їдять миші і час. 

- То хіба тільки я у цій шафі така шкідлива і непотрібна? А поруч мене стоїть «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Хіба ця книжка не спотворена російськими і так званими українськими «вченими- цензорами»?

* * *

І сам не знаю як, але невдовзі я вже був коло новозбудованого величного православного храму. Ще не встиг увійти на священне подвір’я, як почув зойки, стогони, плач сотень людей. Серед тих зойків виділявся різкий жіночий голос: «За що нас давить цей кам’яний тягар? Чому нам не дають спокою і в рідній землі? Як можуть живі ходити у цей храм, споруджений російськими попами на наших кістках? Адже тут цвинтар, цвинтар дідів і прадідів тутешніх людей, а не чужинців, зайдів, яким все місцеве чуже і навіть вороже. А ці московські попи, які прикриваються хрестом, ненавидять вас, живих, і нас, мертвих. Тому і втаскали на наші могили цю величезну каменюку. І дурять вас чужинці, бо служать вони не Україні, а своїй Росії. Чужинці все роблять, щоб з допомогою російської (чомусь тепер її називають українською) православної церкви загнати український народ знову у московське рабство. Тому цурайтеся цих зайдів, гоніть їх з нашої землі, моліться Богу рідною українською мовою, а не чужинською у своїх храмах, моліться за рідну Церкву, за рідний народ, за свою вільну, незалежну державу - Україну!» 

І тільки замовк жіночий голос, як глухо застогнала, аж здавалося, зарухалася заасфальтована земля навколо Собору: «Важко нам! Важко нам! Важко нам!» А в храмі було повно людей, чувся урочистий  спів, крізь відчинені двері було видно залиті світлом ^ воскових свічок позолочений іконостас. А коли вчулося громове «Отче наш», я затулив вуха, швидко покинув церковне подвір’я і через декілька хвилин опинився на тролейбусній зупинці.

* * *

А ще через п’ять хвилин вийшов із тролейбуса іа зупинці «Слава героям», біля військового кладовища. Крізь мереживну металеву огорожу я побачив не кам’яні плити між зеленою травою, а молодих хлопців і чоловіків без ніг, без рук, з розпоротими грудьми і животами, покаліченими головами. І були то українці, росіяни, грузини, казахи, білоруси, вірмени і татари, таджики, цигани і євреї. І кожен стогнав, згадував Бога і рідну неньку, дружину і дітей, свій рідний край. І все те звучало їх рідними мовами... 

Я заплющив очі, перехрестився - і видіння зникло, лише трава хиталася між плитами, які вишикувалися рядами на великому рівному майдані. 

У мене розболілася голова, і я вирішив зайти в аптеку, що у стоматологічній поліклініці. Лише проминув вирву з металевим лежачим солдатом (такий пам’ятник воїнам, які загинули під час Великої Вітчизняної війни), як знову застогнала земля: недалеко від стежки була невисока гранітна стела з написом  «Жертвам репресій». Я знав, що у братську могилу -  глибоку і широку - без почестей, без трун позволили кістки колишніх ленінсько-сталінських в’язнів, які виявили, коли копали фундамент під нове приміщення універмагу. Ті кістки так голосно стогнали, що я кинувся до поліклініки... Та не міг поминути стежку, що вела через могилу, у якій лежало понад три тисячі дітей, дівчат і юнаків, старих і молодих євреїв. Тут, над урвищем, звідки До війни брали глину для цегельного заводу, німецькі фашисти розстрілювали всіх підряд із кулеметів, а потім, заповнивши трупами і пораненими довгі ями-траншеї, підірвали урвище - і земля накрила страшну могилу... Коли я опинився коло отих кількох лип, які, мабуть, були свідками тої страшної трагедії, раптом могила ніби розійшлася на дві половини, і перед моїми очима з’явилися голі чоловіки і жінки, дідусі і бабусі, юнаки і юнки, які лежали одні на одних, а маленькі діти рачкували по мертвих матерях, шукаючи ротиками груди... Ті зойки поранених розривали небо, а сонце заховалося за чорні хмари - і лише чути було безперервні кулеметні черги... Я злякано скрикнув і почав вголос промовляти «Отче наш», тричі перехрестився - і те страхітливе видіння зникло. Переді мною росли могутні крислаті плакучі верби коло тієї братської могили, а над нею якісь сучасні виродки посадили картоплю...

* * *

Проминувши кущі ліщини, черешню і горобину, я опинився коло стоматологічної поліклініки, збудованої вже за моєї пам’яті на місці старого яблуневого саду, в міжряддях дерев якого вирощували лікарські рослини - м’яту, валеріяну, ромашку, першоцвітта ін.

 По високих сходах вбіг у приміщення, знайшов у кишені гривню і простягнув у віконечко аптекарці: 

- Дайте щось від головного болю і запити чимось. Через хвилину я проковтнув зразу дві пігулки, тремтячими губами дотулився до склянки з холодною водою... 

Присів на стілець, і в моїй голові поволі почало ніби розвиднятися, ніби я прокинувся зі страшного казкового сну. І нічого мені більше не вчувалося і не ввижалося... 

Я вийшов надвір - а там повно сонця, зелені, метеликів, пташок... Життя тривало.

Могилівка - Хмельницький, 

1997