Тополя

  Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.

  Дорога гула, ревла, стогнала.

  А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі.

  Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку:

 — Мамо, дивіться!

 — Що там, сину?

 — Тополя засвітилася.

  Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася ізсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.

  Хлопчик допитувався:

 — Мамо, там лампочки? Як на ялинці?

 — Ні, Юрасику, то листочки так світяться.

 — А хто їх посвітив?

 — Осінь, мій хлопчику.

 — Осінь?

 — Еге ж

  Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.