Перейти до основного вмісту

У серцях хмельничан, і не тільки...


   Поки раніше наші громадські активісти обговорювали, потрібна чи не потрібна нам вулиця Миколи Никаноровича Магери, нашого земляка, подільського письменника, першого керівника відродженого обласного товариства "Просвіта", лауреата Хмельницької обласної премії імені Т.Г.Шевченка та премій імені Мелетія Смотрицького, Богдана Хмельницького... Поки ішли у нас дебати, обласне управління культури і туризму, Хмельницька централізована бібліотечна система та інші структури, заклади, організації ПЛАНУВАЛИ проведення Магерівських читань. Вони вже традиційно проходять у вересні, коли народився письменник. 

   На наш сором дізналась, що 1 вересня, у день народження Миколи Магери, з Хмельницького (!) на могилу (Могилівське кладовище) приїжджали журналісти та письменники Павло Хорошенюк та Михайло Цимбалюк, щоб поклонитись від імені всіх друзів по перу, шанувальників творчості, а то й просто однодумців. Приїхали з великим букетом квітів-соняшників, які так любив М, Магера... Та і сам був СОНЯЧНИМ....А заповідав письменник похоронити його на рідній та милій серцю Дунаєвеччині.
   На заходах вшанування пам'яті М.Н. Магери від імені земляків побувала і я. З цікавістю слухали студенти педагогічної академії спогади тих, хто знав особисто письменника. Вразили прекрасною підготовкою та знанням дитячої літератури (автором якої є Микола Никанорович) наймолодші відвідувачі однієї з бібліотек. Представляючи вдячних і не зовсім ...земляків, я не розповідала про ті круті віражі думок, суперечок, обговорень типу: чи має право Магера, щоб назвали його ім'ям вуличку (навіть не вулицю), чи ні.

   Він - визнаний, чесний, чистий і відвертий зі своїю совістю і з читачем. Такий був, таким і залишився у серцях справжніх людей.Бо стояв значно вище "не поділеної" кимось межі чи ще якихось дріб'язків. 
   Такі люди, як він, залишаються в історії, бо несуть добро і світло. Дріб’язковість просто розчиняється в сірій імлі...

Валентина Байталюк

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострим

Ластів'ята

  Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море спокійне, ми чуємо, як у воду пірнають чайки. А коли воно розіграється, то спінені хвилі набігають аж на наш поріг.   Двадцять днів тому, коли ми влаштувалися в цій невеликій дерев’яній хатці, то дуже здивувалися, що над дверима ластівки звили собі гніздечко. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й рукою дотягнутись.   Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів’ячої архітектури. Пташки не примурували гніздечко наглухо до стелі, як це робить більшість їх родичів, а залишили свою хату без даху. Тому четверо ластів’ят весь час висували пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.   Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненажерливих дітей. Ще й не було видно матері, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч. Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і