Філько

— Дурний Філько! Дурний Філько!— кричали хлоп­чики і дівчатка, здалека показуючи язики, перекривля­ючи роти, а деякі навіть кидали замерзлими грудками у юнака, хоч знали, що до нього вони не докинуть. Особ­ливо старалася Христина, вже дівчук, з рудим ластовин­ням на носі і на чолі та густими рудими бровами над червонуватими очима. А злилася вона тому, що раніше Філько іноді вечорами заглядав до її старшої сестри, а потім пішов до її подружки Галі — чорнявки, доброї та сердечної.

   А Філько не звертав уваги на малечу. Він клав ве­лику бабу із замерзлих великих грудомах (бо город звораний якраз перед тим, як вдарили морози). У двад­цятирічного чорна борода була ледь не до пояса, звиса­ли і темні вуса, а на голові лямчилися довгі пасма чуприни, що кучерявилася на плечах. З-під дугастих чорних брів і густих довгих вій сонцями світилися ла­гідні карі очі, у яких не було зла на дітлахів. Здавало­ся, що він і раднй такій зустрічі із сусідськими хлопчи­ками і дівчатками, яких добре знав і пам’ятав, чиїх вони батьків.

   Всього сім місяців його тримали у Кам янецькіи в’язниці, били кулаками в обличчя, від чого ніс став кривим, а у роті зосталося лише кілька кутніх зубів; надкусив і язика—з того часу перестав зовсім розмов­ляти. Трохи міг белькотіти, але не хотів, став показу­вати руками своїм тюремним катам, що не чує, що не може говорити. Тоді вони почали його бити по ногах — і скоро він не міг стати на праву ногу, щось пере­били у коліні.

   Кожного дня Філька катували два виродки: горбо­носий рудий здоровило і нікчемний слідчий (так його вирізняв серед інших, бо він допитував, щось запису­вав на паперах і ховав до товстої папки). Слідчий був низького зросту з глибокими темними оченятами, які ніколи не були спокійними, а бігали по всій постаті допитуваного, ніби вишукували кримінал навіть у тю­ремному одязі. Філько вирішив більше не промовити й слова, показуючи, що нічого не чує, нічого не розуміє. Почав по-дурному сміятися, пригадавши сусідського хлопця, який від народження був німим, як гой за до­помогою міміки «балакав» з мамою, як нерозумно по­водився з дітьми, як показував різні непристойності, як ганявся за дівчатками, кидав грудками у старших на­віть у сивоголових дідів.

   Мабуть, тюремним кровопивцям набридло домага­тися чогось більшого від отого колись красеня, зна­йшлася все ж і у в’язниці добра душа, яка написала матері, щоб приїхала і забрала свого сина, який втра­тив розум...

   І ось уже декілька днів Філько вдома. По селі роз­лізлися різні чутки: хлопець потрапив до Кам’янець- кої в’язниці через свій безхребетний ЯЗИК. Ніби ВІН у неділю був з хлопцями на ринку, допомагав своєму то­варишу продати кожуха, а коли продали, то зайшли у шинок (так по-старому люди називали теперішню чай­ну), там випили по склянці пива —і розв’язалися язи­ки: посипалися анекдоти. Одного і переказав Філько, якого чув від хлопців ще в армії (а лише два місяці минуло, як повернувся з лав Червоної Армії) про не- пистоплотність одного з вождів, якому поклонялися ко­муністи, наче Богу. Тієї ж ночі Філька забрали...

   Боже, як його страшно катували! Як дико били! І за що? Лише за те, що переказав, ніби вождь був та­ким же смертним, як усі люди, що на засланні він на­віть одружився, читав книжки, писав, а не працював фі­зично, як тепер в армії і у тюрмах (а про це розпові­дав односельчанин, який відбув покарання у Сибірі за те, що не хотів іти в колгосп). Це навіть не був анекдот, а чистісінька правда, про що пізніше скаже йому ко­лишній шкільний учитель.

   І тепер Філько мусив вдавати хлопця, що втратив розум. Це потрібно було для землячків, які стежили за ним, і, мабуть, доповідали туди ж, як і за ту вождеву «правду».

— Дурний Філько! Дурний Філько! — біснувалася Христина, а за нею і менші.— Поцілуй, Фільку, мене ось сюди! — виляскувала дівчинка себе по спині.

   Аж тут десь взялася тітка Марія, сусідка, і до дітей:

— Як вам не соромно знущатися з хворого хлопця?! Ану, геть звідси, геть! А тобі, Христино, вже майже дівці, повинно вдвічі бути соромно! А ти що показуєш? Та тн ж дівка, хто тебе таку схоче полюбити? Схамени­ся, бо розповім твоїй мамі! і бабуні теж! Чула?!

   Діти розбіглися, а жінка, поправивши на голові теп­лу хустину, підійшла до Філька і привіталася:

— Добридень, Філю!

Хлопець уважно подивився на тітку Марію, яку добре знав з дитинства, і, щоб не видати себе, що по­чув її слова, замахав руками, показуючи на вуха: не чую, пробачте.

   А у тітки Марії виступили сльози на очах, коли вона дивилася на «роботу» хлопця:

   Боже, як тебе, Філю, покалічили у в’язниці. То­бою, парубком на все село, любувалися старі й малі, а дівчата чередою бігали, відколи ти прийшов з армії. І за що так страшно бити? Чим ти провинився перед со- вєтською владою?.. Ти на тих вурвителів, що повтікали, не гнівайся, вони ще малі і нерозумні. Як повиростаютъ, то зрозуміють, що з хворих І калік сміятися не можна...

   Жінка ще постояла коло хлопця і повільно пішла у верболіз, де жебонів невеликий струмок. До нього іде не добрався мороз, буває, що і взимку не замерзає, бо витікає з кринички.

   А Філько вже завершував свою бабу, яка нагадува­ла снігову і відрізнялася від неї лише тим, що була чорною і не мала староговідра на голові і замість руки — віника та ще й очей і інших атрибутів обличчя...

   Вже дорослим я пригадував дядька Філька, оту кар­тину, коли він восени із мерзлих грудомах складав ви­сочезну бабу. І так було щодня, майже тиждень після повернення із в’язниці...

   А мати і батько возили його по знахарях, по ліка­рях — і таки «вилікували» сина.

   Про ової митарства він мені розповідав, коли вже почалася Велика Вітчизняна. Лише під тридцять одру­жився, а у п’ятдесят помер — таки вкоротили віку ка- дебістн прекрасній людині.

   Хай земля пухом Вам буде, мій добрий земляче, гар­на людино!