У черзі

   Боже, як згадаю набридливі черги за радянських часів у крамницях, поліклініках, лікарнях, на автобус­них і залізничних станціях, у кінотеатрах, то й досі мороз йде поза шкірою. Ті черги часто розтягалися для рядових людей на роки на одержання квартир, на прнд- бддня легкового автомобіля чи меблів, якоїсь цінної речі чи на виготовлення надгробного пам’ятника. Здаєть­ся, осе життя наших людей (від народження до самої смерті) було побудоване на чергах. Отже, бувше ра­дянське суспільство для простих, звичайних людей —то вічні повсякденні черги! 

   Чи не так? Це я звертаюся до своїх ровесників і до тих, хто жаліє за «райським» минулим. Пригадую, коли почаїв писати повість про давно минулі дитячі і юнаць­кі літа, то й задумався, а коли і чи взагалі вона буде надрукована за мого життя? Скіл:ьки років чи навіть десятиліть прийдеться чекати у черзі у якомусь видав­ництві чи журналі на цю невелику публікацію? 

   Адже не відкрию секрету колишнього видавництва «Веселка», де мою повість «Пастушки» всього на шість друкованих аркушів так і не надрукували, а невелику повість «Друзі» там же друкували аж 13 років! Ось що таке черги у бувшому соціалістичному суспільстві, у суспільстві, яке понад сімдесят років повзло черепаша­чими кроками до якогось казкового світлого майбуїтя. Але для кого? 

   Коли вже мова зайшла про колишні черги, то варто пригадати найпершу у моєму житті... 

   А було то взимку 1933-го! У хаті голодно і холодно. На єдиному дерев’яному ліжку лежали хворі матуся, братик і сестричка. Батько на роботі у колгоспі, стар­ший брат —у школі. Я пропустив навчання, бо мусив доглядати слабих. Сестричка ЛІдочка, яка лежала по­руч з матір’ю, спаленими губами просила: «Хлібця, ма­мо, хлібця хоцу!» Мати підсовувала їй засохлий кор­жик, що принесла сусідка, а мала все своєї: «Мамшо, дай хлібця-я-я!..» 

   Я не міг більше слухати оте «дай хлібця». Взявши у шафі гроші, швиденько одягнувся у куфайчнну. натяг­нув шапку на голову і, не кажучи мамі н! слова, вибіг надвір. Мороз обпік щоки. З подвір’я подався до Гон­чара (так називали у нас продовольчу крамницю, бо торгував там чоловік на прізвище Гончар, родом із су­сіднього села Січинець). 

   Ще здалеку побачив біля крамниці величезний натовп голодних людей. То означало: привезли з пекарні хліб. Я побіг якомога скоріше, щоб якось серед тої жи­вої маси і собі протовпитися до Гончарового прилавка. 

   Зростом тоді я був не по літах малим, і як миша почав пролазити між ногами високих дядьків. Так до­брався у самісінький центр цього живого безформного тіла, яке в народі називали чергою. 

   Люди штовхалися, тиснулися, кричали, лаялися, хто сильніший — просувався за допомогою гострих ліктів, топтали ногами тих, що у безсиллі падали на землю... 

   І коли котрийсь дядько своїм чоботищем наступив мені на ногу, то я від болю дико заверещав Почувши мої зойки, три молодих чоловіки утворили своїми тілами ніби криницю, в центрі якої я стояв і голосно плакав. Ті дядьки руками підштовхнули мене, наче м’яча, вверх до своїх голів і почали передавати з рук у руки, вигу­куючи: 

— Тримайте хлопця! Обережно! 

   Я ставав чобітками на голови, на плечі, на груди, але люди не ображалися, просували мене все ближче до прилавка з пахучими свіжими буханцями... 

   То був перший мій вихід у голодну чергу за святим хлібом. І не знав, що то був «добрий» початок у моєму житті. Черг з того далекого часу аж ніяк не зменшу­валось. 

   І ніколи не забуду тих могилівських земляків, що врятували у тій хлібній черзі моє і моїх рідних життя.