Перейти до основного вмісту

Грачине містечко


Шлях, що стрічкою простягся на сто кілометрів від Хмельницького до Кам’янця-Подільського, чи не найкращий на древньому Поділлі.
  По обидва боки асфальтованого шосе зеленим шумом стрічають подорожнього стрункі тополі, що вишикувалися нескінченними рядами, наче солдати на параді, розлогі волоські горіхи, чепурні клени, високі ясени, розкішні приземкуваті кущі.
  На тому шляху, що за вісім кілометрів від міста Дунаєвець, є Козацька долина. З давніх часів її так називає народ. Передають з покоління в покоління, що на цій, колись широкій і рівній долині, запорізькі козаки вщент розгромили турецьких напасників. У страшній різанині загинуло багато наших хлопців, а ще більше — ворогів. Козаки винесли своїх посічених побратимів на пагорок, поховали і шапками насипали десятки високих могил. Ще й досі вони навіюють сум. А навколишні поля люди звуть могилками.
  Саме там, вздовж Козацької долини, граки (а вони на Україні і зимують, не відлітають у теплі краї) десятки літ будують у придорожній лісосмузі своє пташине містечко. Причому, як дбайливі господарі і неабиякі архітектори, використовують кожне дерево для спорудження своїх домівок-гнізд.
  Величезна зграя птахів чомусь облюбувала собі це неспокійне місце, повз яке за день проносяться тисячі автомобілів, автобусів, тракторів, мотоциклів.
  Спочатку на деревах було по одному гнізду, а тепер грачине містечко росте поверхами все вище і вище; на гілках одна над одною по три-чотири і більше пташиних домівок.
  І живуть граки дружно.
  Весною я випадково був свідком грачиної взаємодопомоги.
  Біля кювету стояв чорний мотоцикл, а два чубаті парубійки полізли на дерева.
  Птахи з криком знялися з своїх гнізд і величезною зграєю закружляли над містечком.
  Як тільки хлопці наблизилися до найнижчих гнізд, граки кинулися на кривдників. Птахи з такою силою їх клювали, що ті, не тямлячись з переляку, скривавлені, лантухами звалилися додолу.
  Граки не дали парубійкам спокою і на землі. Вони пікірували на них доти, поки мотоцикл не зник з очей.
  Птахи ще трохи покружляли над рідною лісосмугою і, заспокоївшись, повсідалися у своїх гніздах. І лише зрідка чулося перегукування:
 — Кра-кра-кра!
 — Кра-кра!
 — Кра-а-а.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Синьоокий серпень

  Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.   І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.