Мій перший костюм

То було десь наприкінці квітня 1941 року. Пам’я­таю, був це досвітній ранок, тому я лежав на твердій лаві горілиць і свою десятикласницьку думу думав. Аж чую материне коло плити, де батько завжди поспіхом снідав:
—Каноре, де ж взяти грошей на костюм Миколі? Хлопець же, парубок.
—Хіба я знаю? Чи скоріше податки сплатити, чи на облігації дати? І в мене щодня голова сохне, — тихо гудів сорокавосьмирічний чоловік з посрібленими вусами і головою, снідаючи смаженою яєчнею.—Ма­буть, прийдеться щось з дерева продати євреям.
— Хлопець десятий кінчає, в чому на випуск піде? У тому вилиняному кортовому, який праний-перепраний? — журилася мати.
Батько підвівся із стільця, зачерпнув мідною квар­тою води з великого емальованого бака і запив сніда­нок. Ніяких чаїв уранці не визнавав. Мовчки кивнув матері «До побачення» і вийшов у сірий ранок.
А через кілька днів, у неділю, батько привів двох бородатих старих євреїв у другий садок (так у нас на­зивали невеликий садочок за Батіжком, що розділяв садибу навпіл), де я саме пас корову. Вони підійшли до високої крислатої папіровки
, яка годувала не одне по­коління господарів саду смачними пахучими плодами. Яблуня так рясно зацвіла, що не видно було гілок. Батько одвернувся і чужим голосом промовив:
— Скільки дасте за цю деревину?
Чоловіки ходили навколо яблуні, міряли товстий стовбур, для чогось гладили порепану кору, байдуже дивилися на рясний біло-рожевнй пахучий цвіт, яким буквально облипли всі гілки, і один сказав:
— П’ятсот, не більше.
— А костюм шерстяний на мене скільки коштувати­ме? — запитав батько.
— За шерстяний костюм вашого розміру треба дати не менше сімсот карбованців, — сказав другий чоловік.
— Якщо дасте сімсот п’ятдесят, то яблуня ваша! — відрубав тато.
— Хто вам такі гроші дасть за це старе і порохняве дерево?! — одночасно зойкнули євреї. — ще й різати треба, і возити.
— Різати будете своїми силами, бо моя рука не підніметься на цю деревину,— сумно промовив батько.—А перевезти дрова допоможу, без грошей. То як?
— Може, спустите хоч сотню? — почав просити худенький.
— Не спущу й карбованця, добрі люди, бо й так дешево віддаю вам кількасотрічну яблуню. З неї вам дров на всю зиму вистачить.
— Воно ж сире, мокре...
— А я вам на вагу не продаю.
— Коли воно висохне...
— Літо лише починається. То як? Берете?
Чоловіки погомоніли між собою по-єврейськи, І худий витягнув гроші:
— Хай буде по-вашому. Ось завдаток. Триста карбованців.
Того дня і вечора ми, діти, просили батьків не продавати яблуню, не різати її, живу, на дрова. Я відмовлявся від костюма, обіцяв заробити гроші у колгоспі. Та батьки настояли на своєму...
Наступного дня, коли я прийшов із школи, наша розквітла папіровка лежала боком на зеленій траві, бо її не зрізали, а... викорчували з корінням.
Я стояв і плакав, а бджоли товклися ще по живнк біло-рожевих квітках.