Чубчик

  Жили собі шпаки. Батько і мати їм їстоньки-питоньки носили, співати по шпачачому навчили.

  Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.

  Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки — то дивина. Тож і назвали його Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.

  Одного ранку Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, що витьохкували у саду.

 — Чого так рано встав? — запитала Чубчика мати.

 — Солов'їв послухати.

 — Гарно співають.

 — Мамо, я хочу соловейком стати.

 — Що, сину? — здивувалася шпачиха.

 — Хочу соловейком стати.

 — Соловейком треба народитися,— розважливо сказала мати.

 — А я хочу! — наполягав на своєму Чубчик.— Хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї.

 — Ця наука не для тебе, сину,— промовила шпачиха.— Ти навчися спочатку свистіти по-шпачиному.

 — Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад.— Не хочу довіку вас чути!

 — Схаменися, Чубчику, що ти кажеш? — злякано просвистіла шпачиха.— Хіба так можна про свій рід казати?

 — Цураюся такого роду, де тільки свистять і свистять! — репетував шпачок.— Вас і люди не слухають так, як соловейків.

 — Не те говориш, сину, не те,— промовила зі сльозами на очах мати.— Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б і діти, і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний...

  Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму вередливого сина. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми — і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він, літав, доки не побачив найстаршого Солов'я, що сидів на гілці бузини.

 — Соловейку, навчи мене співати по-своєму. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:

 — Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов'їному співати?

 — Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом,— промимрив Чубчик.— Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.

 — Не знаю, що тобі й казати,— поважно промовив Соловейко.— Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синиччиному, сороки — по-сорочачому, шпаки — по-шпачачому, а солов'ї — по солов'їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов'їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.

 — Гаразд, Соловейку! — радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов'їсі.

  Цілу весну пробув у Солов'їному володінні Чубчик. І хоч з Солов'я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Чубчик розучився свистіти по-шпачачому і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав: "Тьох-тьох-тьох".

  Потім Чубчик вчився і в інших птахів. Ціле літо блукав він по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише "цінь-цінь", "кра-кра", "жив-жив".

  Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.

  Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один краще одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.

  Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:

 — Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив, кра, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра!

  Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився верещати, шпаки так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов'я, але той сміявся, аж за боки брався. Чубчик полетів до синиць, а в тих від сміху аж сльози виступили на очах. Чубчик побіг до воронів, але ті від сміху лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли Белова вимовити, тільки щось жеботіли.

  Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.

 — Що ж будемо робити, сину? — запитав його батько.

 — Буду слухатися вас.

 — Хоч і пізно, сину, але добре, що берешся за розум.