Сійся-родися

  Боже, яке було наше голодне дитинство початку тих страшних тридцятих!

  Тепер, з висоти своїх літ, можу краще зрозуміти тодішніх батьків, які, живучи впроголодь, все робили, щоб хоч чим-небудь набити порожні животи кровиночкам, врятувати їх від голодної смерті. 

  Влітку з старшим братом Віктором пас сусідські ко­рови, іноді нам перепадали окрайчики житнього хліба, чи шматочки кукурудзяного малая, чи застиглі картоп­ляники. А коли почала достигати пшениця, то ми й зов­сім ожили. Спочатку пили пшеничне молочко. Візьмеш два колоски в рот, вижуєш з них солодкувате, розбавле­не слюною, молочко і випльовуєш непотрібний жмих. 

  Як тільки пшеничні колоски виповнювалися достига­ючим зерном, то ми вже кілька колосків розминали у долоні, відвіювали полову, а зерно, ще м’якувате, жу­вали доти, поки воно не ставало клейкою тягучою ма­сою, яку потім і ковтали. 

  Коли тепер бачу, як хлопчаки і дівчатка жують гу­мову жвачку, то завжди пригадую пшеничні жвачки, які врятовували нас від голоду. 

  Не знаю, чи тепер у колгоспах є сторожі колгоспних ланів, а тоді, у тридцяті, були. І звалися у нас, на По­діллі, лановими. Лановий мав коня, нагайку,іноді, особ­ливо вночі, і рушницю. Його завданням було оберігати хлібні ниви від голодних людей. 

  Одного разу і. я з братом попалися у руки такому посіпаці. А було це так. 

  Як тільки забрали пшеничні копи з лану під Чорним лісом, то бригадир дозволив там пасти худобу. Ну, а коли жали, в’язали снопи, складали їх у п’ятнадцятки, а потім волами перевозили на центральний тік до мо­лотарки, то й обломлювалися сухі колоски. Навіть ба­гатенько їх було на місцях, де стояли до того копи. То ж пастушки і не давали пропасти святому хлібові. Ко­лосок до колоска зазбирували у торбинки, розтирали їх руками чи молотили палицями. Потім ще відвіювали полову, і чисте янтарне пшеничне зерно несли ввечері додому. А там воно попадало на дошній млин — жорна, і ще того ж таки вечора з тієї пшениченьки вечеряли засмаченими кропом галушками. 

  Отож, я і брат Віктор кожного дня почали збирати колоски і приносити мамі по чотири-п’ять склянок чис­того зерна. А у суботу ми й не зглянулися, як з-під лісу вилетів на гнідому коні лановий Кифорко. Вія зігнав пастушків докупи, зліз з коня, розчепірив мішок і га­рикнув на все поле: 

— І зерно, і колоски сипте сюди! 

  Ми стояли мовчки і дивилися на його прокурені руді вуса, кінчики яких ворушилися, як у чорного таргана, хоч чоловік і мовчав. Раптом Кифорко як загарчить, аж луна пішла лісом: 

— Ви, куркульські змієнята, ще довго стоятимете? Ану, сипте! 

— А ми не крали колоски, а зазбирали їх на голому полі! — вигукнув із гурту Сашко.— Тому й не будемо зсипати зерно і колоски у ваш мішок! І ми ніякі не куркульські змієнята, дядьку Кифоре! 

— Ти чий будеш такий розумний?! — просичав чо­ловік.— А нагайки не хочеш попробувати? 

— Ви не маєте права битися, дядьку, це вам не крі­пацтво. Читали ми про таких осавулів у книжці Нечуя- Левицького «Микола Джеря»,— не здавався Сашко, його чорні очі горіли гнівом. 

— Це ти про якого осавулу тут розпатякуєш?—сер­дився лановий. 

— А був такий поміщицький посіпака, що людям від нього життя не було. 

— То я теж посіпака? То я посіпака панський, шмар­качу? Так? — заревів Кифорко і кинувся з нагайкою до хлопця. 

  Але той не чекав, поки лановий розмахнеться нагай­кою. Він як чкурнув у напрямку лі су, то лиш п’яти за­блискали на сонці. 

  Поки лановий добіг до коня, який спокійно пасся на стерні, поки вискочив на сідло, то за Сашком і слід простиг. 

  Ми теж розбіглися по полю. А щоб не дати зерна лановому, то котрийсь першим почав розсівати пшенич­не зерно по стерні, примовляючи: 

— Сійся-родися, жито, пшениця, всяка пашниця... 

  На Новий рік, щоб краще вродило, як уторік! 

  І всі ми за його прикладом на очах у Кифорка роз­сипали колоски і зерно і голосно, крізь сльози, кричали: 

  Сійся—родися, жито, пшениця, всяка пашниця...