Перейти до основного вмісту

Чорнобривці діда Магери


     Микола Никанорович любив бувати в мене на дачі. Тієї ж дачі – шість соток землі та невеличка хатина, аби сховатися від дощу. Але там йому було любо. «Хоч трохи по землі походжу, а то все асфальт та асфальт,» - не раз говорив.
- Щось писатимете? - запитував я.
- На землі, коло яблуньки, вишні краще думається, а вже пишеться дома, за столом, - відповідав Никанорович.
     Він пакував свого незмінного і вже потертого портфеля – клав стосик паперу, кусень хліба і ще якогось харчу. І хоча я переконував його, що в хатині в холодильнику є чим перекусити, чоловік настоював на своєму. Брав ключі і відправлявся «на городи», як піджартовував.
- Я туди, а ви до праці, - казав.
    Втім, Микола Никанорович любив, коли ми всім сімейством збиралися. Найбільше його тішили мої внуки – Даринка та Антон. Він їм розповідав про кожну квіточку, деревце. Тим більше, що діти хоч і малі ще були, але любили дідові оповідки й слухали дуже уважно. Правда, дворічній Дарусі важко ще було вимовити «Никанорович», то якось вона видала те, що легше сказати – дід Магера. Ми, дорослі, пробували їй підказати, що ліпше називати Никаноровича дідусем Миколою, але з такою поправкою вже Никанорович не погодився.
- Дідів Миколів є багато, а дід Магера – один, - сміявся. – Хай буде так, як мовила дитина.
   На дачі Микола Никанорович найбільше захоплювався квітами. Любив усі, але перевагу віддавав царській короні, тюльпанам і чорнобривцям. Тільки от біда – ну ніяк не хотіла царська корона прижитися на нашій землі. Уже то в одному, то в іншому місці висаджував її Микола Никанорович, а вона не приживалася. А от щодо тюльпанів, то тут інша історія.
   Щороку 9 травня я, Михайло Цимбалюк (журналіст, поет), покійний уже Юрко Кузнєцов (власкор республіканського радіо) приходили на військове кладовище. Там зустрічалися з Миколою Никаноровичем, клали квіти на могилки невідомих вояків, а потім ішли до Никаноровича додому. Він же жив у будинку напроти кладовища. У невеличкій кімнаті за круглим столом поминали загиблих на фронтах, слухали розповідь Миколи Никаноровича – фронтовими дорогами довелося і йому пройти, випити сповна чашу воєнного лихоліття.
   Якось Никанорович перепитав чи тюльпани, що на могилки клали, з дачі я приніс. Та ні, кажу, мої якісь низькорослі, непоказні, то я в підземці купляю. Не гоже так, ті швидко
вянуть, наче і не дорікнув чоловік. А вже згодом, як повернувся з санаторію – чи то з Трускався, чи то з Миргорода – приніс кільки цибулин тюльпанів. Наступного 9 травня я вже пішов з пишним букетом червоних тюльпанів з власного городу. Кілька квіток дав Никаноровичу і разом поклали на могили загиблих воїнів.
   Найдовше цвітуть чорнобривці. І найбільше їх на городі. Щовесни  Микола Никанорович з’являвся з пакетиком насіння цих квітів.
- Новий сорт, - казав і висівав їх уздовж стежки до криниці та від хати до хвіртки. За помічника брав уже старшенького внука Антона. То ж хлопчина всім пояснював, що то цвітуть чорнобривці діда Магери.
   З букетом чорнобривців ішли ми до Никаноровича і першого вересня – на день його народження та початок навчального року. І він дуже тому радів, що вітали його в цю днину. Не стільки як іменинника, але як Учителя, Педагога, Освітянина. Пишу ці три слова з великої літери, бо таки Микола Никанорович Магера і справді був великим Учителем, Педагогом, Освітянином. Педагогічній роботі він присвятив усе своє життя. Письменництво й учительство міцно переплелися в його долі.
   …Відійшов у вічність Никанорович. Повиростали мої внуки. Та щовесни зацвітають тюльпани і вже з внуками йду на цвинтар і кладу квіти на могили загиблих бійців. А з літа й до пізньої осені вздовж стежки кущуються червоні, малинові, жовті чорнобривці…
   Чорнобривці діда Магери.




                                                                         П. Хорошенюк


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Синьоокий серпень

  Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.   І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.