ХАЙ ШУМИТЬ ЗЕМЛЯ ПІСНЯМИ

   Того дня я не погнав з братом пасти худобу. У мене була інша справа: піти з сусідською дівчинкою Олею на суд. Так, так, на суд! Мене ніхто туди не запрошу­вав, але я того дня маїв там бути. Бо ж судили Оленого батька, ще молодого дядька Івана.

Дядько Іван працював їздовим у колгоспі, щодня кіньми приїжджав додому, часто мене і своїх двох до­чок і двох хлопчиків катав вулицею на возі. А вулиця наша довга і вузька, то ми, малі, встигали і наспівати­ся, поки віз не спинявся при виїзді на центральну до­рогу. Коні раптово ставали, і ми чули ласкаве;
— Біжіть, дітоньки, додому.
І чекав дядько Іван, поки ми не зліземо з воза, і уважно зорив карими очима за нами, аж поки ми не ховалися за густими батогами дерези, які спускалися із-за парканів прямо на вулицю.
А де у нашому великому райцентрівському селі приміщення суду і міліції, то всі знали — дорослі і малі. Щодня мимо тих сумних будинків ходили до школи. І не раз бачили, як міліціонери супроводжували засуджених дядьків і тіток, як їх вели на суд чи до в’язниці, що була у тому ж приміщенні, що й міліція. І з тиждень тому, ввечері, коли всі полягали спати брат Віктор зразу ж засопів носом, бо таки більше за мене набігався за худобою на долині, я почув прити­шену розмову батьків:

— Що ж буде Івану за тих три кіло пшениці? —ледь чутно промовила мати. — Кажуть, що на другу середу йому суд.
— За три кіло дадуть три роки, не менше,— зробив висновок батько.— Грицькові Гриньку торік за вісім кілограмів ячменю припаяли п’ять років. Десь аж у Си­біру, у якомусь суворому таборі сидить.
— Що Іванова Марія з дрібними діточками роби­тиме? Хіба годна вона їх вигодувати на тих злиденних трудоднях? — схлипувала мати.
— Може, її батьки чим пособлять. Вона ж була у них найменшою. Ще й братиків і сестричок має. Якось всім миром і не дадуть загинути малятам._
— Краще з голоду померти, як із своєї землі у кол­госпі брати. Дивись, чоловіче, навіть зернини в рот не бери. Бо і за одну макову зернину скоро судитимуть. Ще й дітей наказуймо, щоб і колосочка на стерні не підбирали. Бо то ж не наша земля, а державна. Кажуть, що колись і в поміщика можна було щось підняти із стерні, щоб не пропадав хліб святий, а у держави — не смій, хай краще згниє, птахи склюють, землею стане...
— Це, мабуть, і правильно, жінко. Інакше розтяг­немо з полів усе до соломинки. Тільки нічого не кажи. Тоді ні людям, ні державі нічого не буде.
— То дайте спочатку людям хліба, нагодуйте отих німих рабів, що так тяжко роблять коло землі, а потім вже везіть отій осоружній державі,— з гнівом промо­вила мати.— А то спочатку все краще вивезуть, а сміт­тя, суржик людям лишають. І то на грами міряють. Як же тут не будеш красти? Сама ж держава вчить красти. Інакше з голоду пропадеш...
— Спи, жінко, нащо тобі та держава. Вона про себе дбає, бо життя якесь нове комусь будує.
— Тюрми у Сибіру будує!
Спи, жінко.
   Вже засинаючи, я вирішив: обов’язково піду в Олею подивитися, як судитимуть її батька за три кіло пше­ниці.
   Вранці, коли я вийшов на подвір’я, то побачив крізь щілини у паркані Олю, яка сиділа на
призьбі і чистила картоплю. Ще було дуже рано, бо сонце, мабуть, за­спало і ніяк не хотіло вилазити із свого м’якого ліжка і нести людям тепло і світло.
   Я підійшов босими ногами по мокрому від холодної роси споришу до паркана і гукнув:
— Доброго ранку, Олю!
   Дівчинка злякано здригнулася, кинула великими си­німи очима на щілину у паркані, звідки чувся мій голос, і сумно:
— А-а-а, це ти...
— Підійди сюди, щось скажу.
   Оля кинула ніж у миску і підбігла до паркану, при­сіла коло нашої щілини, якою ми часто користувалися для нехитрих дитячих розмов. Але ця вже була не ди­тячою.
   Я пильно подивився на змарніле личко дівчинки, } стало мені її жаль до сліз. Щось здавило у грудях, щось засопіло у носі, сльозами наповнились очі. Того, ма­буть, не помітила Оля, бо прошепотіла:
— Що ти хотів сказати? Тільки скоріше, бо мати сваритиметься, що я ще не начистила картоплі.
— Ти... ти... підеш дивитися на суд? —запитав крізь спазми, що ними схоплювало у горлі.
— Піду.
— З мамою?
— Так.
— І я хочу з вами піти...
— Цього не знаю. Запитай у моєї мами.
— Я сам піду.
   Коли я назирці за Олею, її матір’ю і дідусем піді­йшов до будинку суду, то там уже зібралося чимало лю­дей. Цілий натовп жінок, стариків, чоловіків і дітей.
   Аж хтось крикнув:
— Ідуть!
   Люди розступилися: частина залишилася під будин­ком, біля вхідних дверей до суду, а частина перебігла на протилежний бік вулиці. Я опинився навпроти дверей
   Ще здалеку побачив міліціонера із гвинтівкою і кілька жінок та чоловіків. Дядька Івана зразу впізнав. Тільки заріс він: чорні густі вуса і борода.
— Таточку-у-у!— зойкнула десь коло дверей Оля.
   Ось вона кинулась до батька, хапаючи його за руки.
   Тут і дружина обійняла чоловіка за шию... Та міліціо­нери відштовхнули жінку, за кіску відтягували дівчинку.
— Незя! Нєзя, поняла?!
   До суду слідом за заарештованими набилося стільки людей, що я не міг пролізти навіть до коридора. Не знав, де Оля і її рідні.
   Постояв трохи коло будинку серед дядьків і тіток і повільно побрів вулицею на Ріжок. Коли це вразила мене пісня, пісня, яку я добре знав, бо ми ледь не що­дня співали її у школі.
   А та пісня гула на весь центр села із великого ре­продуктора, що висів на телеграфному стовпі над га­зетним кіоском:

           Хай шумить земля піснями

           В цей крилатий, гордий час.
           Слово Сталіна між нами,
           Воля Сталіна між нас...

   Того вечора все село знало: за три кілограми вкра­деної у колгоспі пшениці Івана Смереку засудили на три роки позбавлення волі.

                А під мерехтливими зорями дитячий хор славив вождя країни:
                Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить...