Майже драматург

   У шкільні роки я дуже багато читав художньої лі­тератури. У восьмому класі захопився драматургією.

   Мабуть, це було під впливом тодішньої знаменитості — Олександра Корнійчука, був у захопленні хірургом Платоном Кречетом з однойменного твору. 

   Тоді перечитав всю доступну українську класику — п’єси Івана Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Старицького, М. Кропнвницького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, а водевіль Степана Васильченка «На перші гулі» і драму-феєрію «Лісова піс­ня» Лесі Українки майже знав напам’ять. Захоплювався творами В. Шекспіра, Мольєра та інших європейських драматургів. 

 Молода учителька української мови і літератури щи­ро хотіла, щоб ми любили рідне слово, дбали про його чистоту. А ще вона керувала загальношкільннм хоро­вим гуртком, у якому я теж був не останнім. Та про це треба розповісти осібно... 

   То ж Марія Андріївна намагалася, наскільки могла, навчити нас писати твори на різні теми. Часто давала завдання: описати ранок чи вечір, весною у лісі чи на полі, у жнива, пастушків тощо. Такі твори мені дава­лися легко, і я мав за них гарні оцінки. Та осінніми дов­гими вечорами мене потягло до драматургії. Як у хаті ставало тихо (а діти рано лягали спати), коли мати і батько щось робили на кухні, я у маленькій кімнатці, яку ми вважали передньою, при гасовій лампі, накри­тій саморобним бляшаним абажуром, що кидав світло лише на мій зошит, розмовляв із своїми героями. Спо­чатку намагався писати одноактівки, щось на зразок «За двома зайцями» М. Старицького. Але події у моїх перших п’єсах відбувалися у колгоспах, були наближені до тодішнього життя, про яке торочили у школі, роз­фарбовували у газетах, свистіли по радіо. У нас був чорний капелюх на стіні, який і розносив з Москви по­брехеньки про «ворогів народу», про зрадників соціа­лістичної батьківщини, про шкідннків-куркулів, про різ­них класових ворогів, шпигунів, диверсантів, вбивць во­ждів комуністичної партії. 

  В одній з одноактівок я показав, як колишній кур­куль втік із далекого Сибіру, прибув у своє село і вночї пасипав отрути у криницю, від чого погинули колгоспні коні. Його, звичайно, вислідили герої-комсомольці, від­бувся суд на «ворогом народу». Цього я не видумав, а прочитав у «Правде» чи «Известиях». Ну, а далі почав фаятазувати та так, що і сам повірив у те, що придумав. 

   Такі одноактівки я писав і в дев’ятому класі, але со­ромився показувати учительці. Про мої «творчі здобут­ки» тоді знали лише однокласники Леонід Севастьянов і Володимир Римар, з якими дружив майже все свідоме життя. 

   Я читав свої п’єси хлопцям у нашому славнозвісному яру (весною, влітку і у теплі осінні дні), де вічну пісню співає у густих вербах, кленах, ясенах і липах невтом­ний Батіжок. 

   Звичайно, хлопці хвалили мої літературні вправи, щиро заздрили моєму вмінню писати і фантазувати. На­віть готові були грати певні ролі в одній із одноактівок. Та коли одного разу я вирішив провести репетицію, про­читав їм п’єсу, то жоден не захотів виступати у ролі куркуля. Вони не вірили моєму трактуванню цього ге­роя, бо знали місцевих так званих куркулів, яких розо­рили, бо ті були заможними працьовитими селянами, і ніяк не могли повірити, щоб селянин потруїв своїх най­ліпших помічників, невтомних трудівників — коней. Коли я запитав Володю Римара, чого він не хоче грати роль «ворога народу», то почув: 

— Де ти такого бачив куркуля-нелюда? 

— Читав у московській «Правді». . 

— І ти повірив написаному? 

— Та це ж у «Правді»! 

— Може, десь у Росії і є такі вороги, що отруюють 'коней, а на Україні, я впевнений, такого хворого на го­лову не знайдеш. 1 ще. Ти б менше читав оті газети, а приглядався до того, як живуть наші люди... 

— Напиши про те, як колгоспникам дають на тру­додень не зерно, а сміття, — буркнув Леонід.— Або про те, що порозорювали всі пасовища, так що нема де пас­ти худобу. 

На тому і кінчилася наша перша І остання репети­ція моїх драматичних вправ. 

У десятому вже ушкварив п’єсу аж на чотири дії і щось шість картин. І назвав її «Шлях до щастя». Десь у травні 1941 року переписав її начисто і наважився да­ти учительці. У мене залишилася, між іншим, чернетка, яка зберігається й досі. Нещодавно я переглянув ту «п’єсу» і подумалося як про чуже: юний автор викорис­тав багато народних пісень, є там і танці і співи, зма­льовано, як організовували колгосп, як передові люди здавали навіть корови без примусу. Є там різні партійні уповноважені, дуже активні комсомолі, але нема справжнього тодішнього життя. І хоч чителька привселюдно хвалила автора цієї п'єси, але він і тоді розумів писати драматичнії твори, треба досконало знати житя.

   На тому і кінчилася моя літературна діяльність як драматурга, бо почалася. Велика Вітчизняна війна. Та писати я не залишив.