«Чорний ворон»

  Оту автомашину «чорний ворон», про яку й досі лю­ди бояться говорити вголос, випадково я бачив у 1937 році у моїх рідних Дунаївцях. Але я тоді не знав, що то за машина із загратованими вікнами.

  А було це у травні, коли вже відцвітали вишні і че­решні, пахощами духмянив бузок, під вікнами у квіт­никах білими метеликами пурхали нарциси, а у нашої слободецької бабусі, звідки я повертався під ранок, ще н медом пахли жовті тюльпани, що було тоді над­звичайною рідкістю навіть у нашому містечку. 

  Коли я підходив до суконної фабрики, втомлений, бо мої босі ноги відміряли майже дев’ять кілометрів, раптом з невеликої вулички вирвалася чорна машина, на якій я помітив загратоване віконце, і помчала до Ріжка — так звали у народі центральний майдан міс­течка. А за машиною вибігло кілька людей—дві жінки і четверо чи п’ятеро дітей. Вони голосно плакали, до них підійшло два чоловіки. Ось тоді я почув назву ав­томашини «чорний ворон». 

  Потім, коли ставав з місяцями дорослішим, не раз чув, як люди пошепки повідомляли найближчим роди­чам чи знайомим: «Минулої ночі «чорний ворон» забрав учителя української мови», «Позавчора «чорний ворон» клював сім’ю Федореккїв», «Чорний ворон» осиротив безруку Мільку». 

  Слава Богу нашу родину ї сім’ю обминала ота стра­шна машина, а тому ми жили спокійніше, маю на увазі нас, дітей, аа сім’ї, де голодний і жорстокий «чорний ворон* склював батька чи матір, сина чи доньку. 

  І ще. Після відвідин тої дикої автомашини на все життя для родичів скльованого залишався трупний смо­рід, якого жахалися навіть рідні діти, батько чи матір. Бо той трупний сморід виражався страшним ярликом — «ворог народу». «Ворог народу» — це про скльованого «чорним вороном», а про дітей, рідних — «Це із сімейки отого антирадянщина», «Це донечка «ворога народу», «Це мати «ворога народу»... 

  Першого вересня до нас на урок математики при­йшла висока учителька із великим орлиним носом, сим­патична. Ми, восьмикласники, зустріли її насторожено, бо знали, що перед цим вона працювала у так званій зразковії! школі. І чого раптом вона з’явилася у нас? 

  Про нову математичку через кілька днів у клас при­несли звістку: «її чоловіка склював «чорніш ворон» — значить вона дружина «ворога народу». Про це перед уроками повідомила всезнайка Зося Ученивд вона по- середня зате мала батьків-партійців, які обнімали не­значні посади у райцентрі. Але цього було досить, щоб їй деякі вчителі завищували оцінки, бо не хотіли мати справу з її язикатою матусею, яку і ми всі знали, бо не раз вона приходила у клас, коли її донечку хтось «обіжав» із хлопців. 

  Розповім про урок, на якому сталася ось ця оказія. 

  Як завжди, Софія Йосипівна увійшла у клас усміх­нена, якась велична, у неновому, але акуратно випра- сованому темному костюмі. Привіталася, відмітила у класному журналі відсутніх учнів і почала обходити парти, перевіряючи домашнє завдання. Вона доброзичливо вказувала на помилки, тут же пояснювала, як ви­правити їх, якщо це стосувалося одного-двох учнів. Як­що ж вчителька бачила, що декілька учнів допустили одну й ту ж помилку, то вона зразу підходила до клас­ної дошки, брала крейду в руки — і пояснювала, що треба зробити, аби правильно розв’язати задачу. Але ніколи повністю не розв’язувала приклад, це повинні тут же самостійно зробити самі учні. 

Коли Софія Йосипівна підійшла до Зосі, то та захо­вала зошит. Вчителька здивовано глянула на ученицю і спокійно: 

— Щось не так, Зосю? 

— Я не хочу, щоб ви доторкалися до мого зошита своїми нечистими руками, — пронявкала дівчинка (а вона й справді не говорила, а скоріше, як молоденька кицька, яка лише вчиться балакати по-котячи, тонень­ким голосом ніби вимовляла «ммя-я-яу»). 

  Учителька глянула при всіх учнях на свої руки, по­червоніла і пішла до столу. Стала і до дівчини: 

— Пробачте, Зосю, бо руки мої таки в крейді!.. 

— Якби тільки в крейді, то не було б страшно!..— гукнула учениця. 

— Не розумію вас, Зосю,— знітилася вчителька. 

— Ми не хочемо, щоб ви були у нас учителькою!— «нову гукнула учениця. 

  Чим я перед вами за ці кілька днів провинилася? — промовила Софія Йосипівна, а її великі очі заволоклися туманом. Я не добр« бачив, бо сидів на першій парті. Бачив, як велика сльозина, завбільшки з горо­шину* скотилася до носа. Тоді я підвівся із-за парти і до Зосі. 

— Ти чого за всіх учнів розправляєшся з учитель­кою? Хто тобі доручив ображати Софію Йосипівну? 

— А тебе хто уповноважив її захищати? — крикнула 

— Я вимагаю, щоб ти попросила пробачення у Софії 

  Йосипівни, зрозуміла? Хто цього вимагає, прошу встати! 

  І весь клас, за винятком Зосі, встав. Тільки грубіянка сиділа і якось дико усміхалася. Зараз вона нагадувала загнаного звірка, який, аби врятуватися, кинеться н.а сильнішого, не задумуючись, чи врятується, чи помре; іншого виходу нема. 

— І кого ж ви захищаєте? — не здавалася Зося.— Перед вами дружина запеклого «ворога народу» 

  Софія Йосипівна раптом зблідла, поволеньки почала ніби присідати, хапати ротом повітря... 

  Хлопці кинулися, щоб її підтримати, але не зуміли, і вона звалилася на підлогу. 

  Я побіг за кимось із учителів і побачив в учительсь­кій директора школи: 

— Що сталося? 

— Софії Йосипівні погано, вона впала на підлогу... 

  Більше Софія Йосипівна у нас йе працювала. Вона викладала математику у нашій же школі, але в інших класах. А коли почалася Велика Вітчнзия'на війна, вона добровільно пішла на фронт санітаркою, щоб рятувати життя колишнім своїм учням, їх братам і батькам. 

  Зося, що випадково зосталася на окупованій німець­кими фашистами території, стала у бургомістра пере­кладачкою. 

  Ось так розпорядилася доля життям двох людей.