Подвиг

  Мені було чотири роки, коли сталася зі мною лиха пригода. 

  На городах люди копали буряки, зазбирували куку­рудзиння, гарбузи. Я бігав по городі і прутиком цьвохав по бур’янах, які були більшими за мене. 

  На другій половині городу росла конюшина, а у сусідки Ганни зійшла озимина. Туди чогось і направився один з кількох коней, що паслися на конюшині. Передні один ноги у коня, як і у кількох інших були спутані, а тому він скакавю Те побачила тітка і гукнула до мене: 

--Микольцю! нажени коня, бо він витолочить озимину.

  Я підбіг ззаду до коня і цьвохнув його прутиком по задній нозі. А той у відповідь як хвицнув мене, то я опинився аж на конюшині... 

  Пам’ятаю що довго валявся у ліжку (тоді у нас ще справжніх лікарень і лікарів не було). До мене приходив бородатий фельдшер Бокулич, якого я часто бачив до того, коли хтось хворів у сім'ї. Мати, розповіла, що ніхто не сподівався, що я житиму... 

  З того часу у мене у лівому паху росла гуля, а з роками вона більшала і почала заважати навіть ходити.

  Вже у десятому класі, коли хлопці-допризовники про­ходили медичний огляд, молодий хірург запропонував мені прооперуватися. Вдома я сказав про це батькам, але мати з плачем почала мене відмовляти, навіть не думати про операцію. До того ж у селі був випадок, коли дівчині прооперували сліпу кишку, а через кілька днів вона померла. 

  І все ж став задумуватися над пропозицією хірурга. Тоді в моді була книжка Миколи Островського «Як гар­тувалася сталь», і кожен молодик захоплювався Павлом Корчагіним, його героїчною боротьбою за життя. Я ж мріяв стати пілотом, вступити після десятого класу у військове училище, де готували цих відчайдухів. 

  Теоретично я знав повністю будову літака, бо вивчав по книжках і різних брошурах. Але через Оту гулю і мріяти не можна було про військове училище та ще й таке, на той час і гучне і дуже модне серед юнаків. 

  І я вирішив лягти на операцію на час зимових кані­кул, щоб менше пропускати уроків, бо ж випускний клас. За пару днів до нового, 1941 року, я сказав мамі, що піду провідати бабусю на Слобідці Гірчичанській. Мама відмовляла мене, але я настояв на своєму, бо ж був уже не маленьким. Ще й попередив, що там зано­чую. 

  Наступного дня я пішов у лікарню, і хірург Франчук поклав мене у палату, де почали готувати до операції. 

  Я попросив його нікому не говорити і не повідомляти про те, що я у лікарні... 

  Наступного ранку мені зробили операцію під місце­вим наркозом. Я відчував, як хірург скальпелем ріже моє тіло, наче картоплю, але не боліло. 

  Через кілька годин, як вивітрився наркоз, мене стра­шно боліло порізане місце, так що я не спав цілу ніч, хоч мені і давали різні ліки. Десь під ранок задрімав, і мені приснилася мати: ніби я, п’ятирічний хлопчик, бігаю під розквітлими вишнями (а такі ви
шні у нас росли в другому саду), потім виліз на одну деревину, щоб зловити метелика. Аж тут десь взялася мати і як закричить: «Впадеш, сину! Тримайся!». Затріщала гілка — і я полетів до землі... 

  Коли розплющив очі, то наді мною стояла мати і гірко плакала. І то вже не був сон... 

  А дізналися вдома про те, що я у лікарні, від сусід­ки, яка працювала тут же санітаркою. Саме цього я «є передбачив. Але діло вже було зроблено. 

* * * 

  Той молодий хірург Франчук (потім він працював у Старокостянтинові) так мене тоді покалічив, що я почав налягати на ногу. І вже ні про яке військове училище не могло бути й мови. Нога у мене затерпала так, що я міг її колоти голкою і не відчувати болю. Особливо терпла, коли проходив кілька кілометрів. 

  Дуже тяжко приходилося на фронті, особливо під час нічних переходів, наступів... 

  І виправили те Франчукове навчання рівно через де­сять років хірурги Київської подольської лікарні після закінчення університету. Замість випускного вечора я ліг на операцію, про що знав лише один мій товариш. 

  Ось що значить прутиком цьвохнути коня по задній нозі, коли у нього спутані передні. Та чи винен був той малюк з прутиком?