Могилівський соловейко

Лише я із чотирьох хлопців унаслідував батьківський бархатний тенор, хоч всі діти вміли і любили співати. 

Найбільше у дитинстві я тренував свій голос біля колиски, у якій через кожні два роки виколихувалися чи хлопчик, чи дівчинка. Бувало, переспіваю не лише колискові, але й усі пісні, які завчив з голосів батьків чи гостей, поки прийде мати з поля. 

Особливо любили ми, діти, коли до нас приходили в гості дядько Гриць і старий Олекса. Вони знали безліч народних пісень, колядок і щедрівок. Та ще й мали чу­дові голоси: у дядька Гриця могутній баритон, а у стрия Олекси —високий тенор. Бувало, як почнуть колядувати і щедрувати, то, здавалося, ніби то не звичайні селяни, а артисти найвищого класу. 

Ще до колективізації нас часто відвідували родичі, сусіди; тато й мама ходили в гості. 

Коли за столом збиралися родичі, батько й мати вгощали їх вишняками, а ті влаштовували цілі кон­церти: був і хоровий спів, звучали сольні номери, їх по­любляв дядько Гриць. Під час ось таких домашніх кон­цертів, причому тверезих, бо .від вишняку гості ніколи не клювали носами і не лазили рачки по долівці, ми, діти, і запам’ятовували на все життя і мелодії і слова народних пісень. 

З появою у нашій школі вчительки української мови та літератури й почалася справжня художня самодіяль­ність. Марія Андріївна знала багато українських народ­них пісень, читала ноти, грала на кількох інструментах. То й не дивно, що саме вона організувала загально- шкільний хор, в якому брало участь понад п’ятдесят учнів, в основному старших класів. Тоді і мій співаць­кий талант почав розвиватися. 

Казали, що у мене був приємний грудний тенор. Учи­телька зі мною та ще з декількома учнями працювала й індивідуально. Вона намагалася, наскільки могла по­ставити наші голоси, тобто, вчила кожного правильно дихати, вимовляти окремі звуки і слова, наголошувати основне, володіти ротовою порожниною, язиком і голо­совими зв язками. Через кілька місяців таких занять ми стали краще співати, особливо виконувати сольні но­мери. 

В основному наш хор виконував українські народні пісні. Ллє завжди починали свій концерт піснею «Із-за гір та з-за високих» на слова Максима Рильського і музику Левка Ревуцького. Це була ритуальна, величаль­на пісня, у якій вождь Сталін прирівнювався до гір­ського орла, прославлялася і його комуністична партія. 

Одного разу, коли з величезним успіхом закінчився наш концерт у фабричному клубі, а ми, хористи і со­лісти, переодягалися у свій буденний одяг, за лаштунки прийшов якийсь керівний партійний діяч районного масштабу і до нашої вчительки: 

— Чи не здається вам, що ваш репертуар нагадує петлюрівські часи? 

— Пробачте, але я вас не розумію,— знічено промо­вила Марія Андріївна. —При чому тут Петлюра? 

— А чому ви не виконуєте жодної російської пісні? 

Чому? 

— Ми ще й українські пісні слабо вивчили, а росій­ські треба добре самому знати, щоб когось навчити. А у мене нема такого пісенника. 

— Надіюсь, що ви зрозуміли мене: розучіть з деся­ток російських пісень. І тоді ваші петлюрівські зазву­чать зовсім по-буденному. Репертуар повинен бути ідей­ним, партійним, інтернаціональним. З цього ви повинні виходити при доборі текстів і мелодій пісень. 

Через деякий час ми вивчили російські пісні «Во саду, ли, в огороде» і «Есть на Волге утес». Навіть при­стойно виконували ці пісні, але вимова була наша, ук­раїнська. І як не вимагала вчителька, щоб ми по-росій- ськи правильно вимовляли слова, у нас виходило щось на зразок «восадулі, вогороді» як два слова. Були А інші казуси з вимовою у деяких нових піснях. 

Щоб наш репертуар був по-комуністнчному інтерна­ціональним, то співали ще одну білоруську пісню, а та­кож грузинську «Суліко». На перше місце вийшли совєтсько-російські ПІСНІ про вождів, про комуністичну партію, про родіну, про КОМСОМОЛ, про непереможні ВОН армію, про дружбу народів. Зате зменшилась кількість українських народних пісень. 

Я часто заспівував наші, українські пісні, був чи „є першим серед хлопців солістом. У моєму репертуарі зай. ияли почесне місце пісні-«Дивлюсь я на небо», «Сон- не низенько» (з оперн М. Лисенка «Наталка Полтав- ка»), «Там, де Ятрань круто вється», «Якби мені не тиночки»;, гарно у мене виходила арія Андрія з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» Іноді з дівчатами виконували дуети: «Коли розлучають-’ ся двоє», «Ой, у полі вітер віє», «По той бік гора, но сей бік гора» та інші. 

Та не вберегли у школі мій голос, особливо тоді, коли йшла перебудова мого організму. На одному з ве­чорів, коли виконував підряд другу пісню, раптом щось сталося з голосом, я не міг не лише закінчити співати, але й став говорити пошепки. Ніхто й не порадив звер­нутися до лікаря. Само й пройшло. Тільки з того часу я до закінчення школи не брав участі у хорі, не висту­пав і як соліст. І хоч мій тенор зберігся, але він втратив силу, я став швидко хрипнути під час співу. 

Ось так несподівано закінчилася артистична кар’єра моги
лівського соловейка. А могло б бути і по-іншому...