Старший брат Віктор пригнав корову в полудень і повідомив новину: під Козорізовим забрали копи, а на землі багато налущеного гороху. Вже й люди там появилися, збирають зерно...
Бабуся, що чула ту братову розмову, поманила мене пальцем. Я сів коло неї на призьбу і дивився, як спритно вона латала торбину. Коли Біти пішов до хати, старенька, усміхаючись, запитала:
— Може, підемо?
— Куди? — буцім я не зрозумів її.
— Далеко, бабусю,— промовив, бо знав, що її бо- лять ноги, вечорами парить їх у якомусь пахучому зіллі.
— Хіба то Далеко? Он, за городами, і видніється Козорізів Ліс.
— Так сонечко пече, — не відступався я.
— А ти брилик одягнеш на голову, а я ще й водички із нашої копанки візьму у збаночку. То як. внучку?
— І навіщо вам того гороху?
— А житніх пирогів з горохом не хочеш? А горохового супу? А смаженого на дечці? А горохових млинців?— перераховувала бабуся смачні страви, від згадки про які у роті з’явилася слюна. І я здався:
— Підемо, бабусю.
— То біжи, збирайся.
— А що мені збиратися? Тільки брилик візьму і збанок на воду.
Коли ми допленталися до гороховища, то здалеку здавалося, що там, поміж худобою, бродять гуси. А то сиділи навпочіпки жінки у білих хустинах. Були там І старі, і малі. І всі визбирували по зернині янтарні горошини, які вилущилися із сухих стручків, коли возили снопи на колгоспний тік. Скоро ми знайшли місце, де раніше стояли копи. Крупні зерна сміялися до нас із ріденького світло-зеленого пирію, що п’явся до сонця на радість худобі.
Бабуся стала навколішки, витягнула із своєї торби вузлик і подала мені:
— Як назбираєш повну торбину, то завтра горохвяників напечу.
З того бабусиного вузлика вирівнялася таки величезна торба, а не торбинка, як сказала старенька. І я засумнівався:
— А за тиждень наповню її?
Бабуся засміялася добродушно і погодилася зі мною:
— Скільки назбираєш, стільки й буде. Тих зерен тут не густо. Чи вже на цьому місці хтось визбирав, чи, може, й не дуже осипався горох.
— А я побіжу у розвідку.
— Тільки не барися.
Через кілька хвилин ми перебралися на невизбиране місце. Старенька так втішилася, що почала згортати зерно із землею.
— Навіщо ви так, бабусю?—здивувався я.
— Так скоріше, дитино. Вдома землю відсію чи розмочу у воді. І ти так збирай,то більше буде.
Перше, що я зробив, коли назбирав жменю зерна, це те, що набив ним свій рот. Мої кутні зуби роздавлювали, розмелювали пахучі горошини на солодкувату кашу (точно так, як мати макогоном у макітрі розтирала на шуму горох чи мак), ковтаю її, а рот знову набиваю зерном
Надвечір, коли люди почали покидати поле, на обрії з’явилося два вершники. Вони мчали навпростець до гороховища. Бабуся випросталася, закинула на плечі торбину із назбираним скарбом і до мене:
— Тікаймо до лісу. Вони не помітили нас. Бачиш, зупинили тих, що йшли додому.
— А хто ті дядьки?
— На білому коні — голова колгоспу, а на гнідому — отой песиголовець лановий Кифорко.
— А що вони роблять?
— Мабуть, горох витрушують у людей. Так вони і торік робили. Жінки і діти цілісінький божий день смажилися на сонці, як ті птахи, зазбирували загублені зерна, а тепер назбиране віддай до колгоспної комори. Державі, кажуть, віддай. Ніби від тої жмені гороху та ненаситна держава розбагатіє... Тікаймо, дитино, до лісу. А як смеркне, то якось доберемось додому. Інакше пропадуть наші пироги з горохом.
— І гороховий суп, — додав я.
Так, розмовляючи, ми добилися до Козорізового лісу. А там вже блукали поміж деревами і кущами баби і діди, жінки і діти. Моя бабуся зустріла знайомих, стала з ними розмовляти. Я ж почав шукати гриби. І таки знайшов ціле гніздо сироїжок. Бабуся дуже втішилася:
— Де ти натрапив на таку красу?
А сироїжки були й справді гарні: червонуваті, фіолетові і зеленкуваті. І жодної покаліченої слимаками!
Вже смеркалося, коли ми городами добилися додому. І принесли назбиране все до зернини. А Вітя розповідав, що голова колгоспу, комірник і лановий стояли на дорозі при в’їзді у село і перехоплювали всіх, хто повертався з поля. І витрушували назбираний горох. Коло здирців був повний мішок чистого зерна. Люди проклинали напасників, а вони лише реготали...
Так тодішні колгоспні «вожді» починали відучувати споконвічних хліборобів од любові до землі-годувальниці.
Коментарі
Дописати коментар