Нашому землякові члену Національної спілки письменників України Миколі Никаноровичу Магері 1 вересня виповнилося б 95 років. Але він, сумлінно вивершивши свій земний шлях, вже поринув у пам’ять. Якраз слушний момент, щоб вкотре згадати, пом’янути. Адже знав я його не тільки як автора оповідань, повістей, казок, поетичних і драматургічних творів, а й як людину, з якою спілкувався понад 30 років. У цих контактах він розкривався як особистість, яка в повній мірі зреалізувала талант педагога, організатора освіти, громадського діяча, просвітника, а найповніше – письменника.
У свідки беру твори Миколи Никаноровича. У моїй домашній бібліотеці є 22 із 26 його книг, виданих за життя. На всіх ─ автографи, щирі й теплі слова, які багато можуть сказати і про автора, і про наші взаємини. Перша його книга «Мати» побачила світ ще 1971 року у львівському видавництві «Каменяр». Потрапити у таке престижне видавництво – то неабияке визнання. «Каменяр» брав до розгляду, як правило, твори вже відомих письменників. А тут раптом - майже не відомий автор, та ще й з першою збіркою оповідань, новел. Але погортайте цю невелику сімдесятивосьмисторінкову книжечку, із 17 творів для початку прочитайте хоча б «Син кличе», «Чужинець», «Мати», «Журавлі летять» і особливо «Лист до матері», і ви зрозумієте: книга – це гімн Матері, написаний справжнім майстром художнього слова. «Каменяр» майже через 20 років видав ще одну книгу Миколи Никаноровича – дві повісті «Пастушки» і «Друзі» та цикл оповідань «Хлопчачі вибрики», об’єднані спільною назвою «Хлопчаки». Його твори охоче брало київське видавництво «Веселка», опублікувало 5 книг («Журавка», 1973; «Чубчик»,1982; «Юрасик», 1984; «Друзі», 1988; «Добра дівчинка», 1988). Решта 19 книг видані в Хмельницькому під пильним оком самого автора.
Найбільш ранній автограф відноситься до 1984 року. На титульній сторінці збірки оповідань «Юрасик» його гарним і виразним почерком засвідчено факт нашого знайомства: «Шановному Віктору Степановичу – з приємністю про наше знайомство, згадав, не забув збори т-ва «Знання» на фабриці імені Леніна. На добро та щастя. 9.12.84». Він прибув на збори лекторів великого трудового колективу району як представник обласної організації товариства «Знання» - важливої просвітницької організації радянської доби, голова літературної секції, член президії, з увагою вислухав доповідь голови первинного осередку Е.С. Дайчман, виступив, розповів про досвід кращих лекторських колективів області, дав поради. Там вперше і потиснули один одному руку, обмінялися думками, домовились підтримувати контакти. Правда, я знав про Миколу Никаноровича і до цього, про його роботу учителем та директором школи у Віньківцях, а згодом, вже як завідуючий районним відділом освіти ─ і про його роботу на посаді завідуючого кабінетом української мови та літератури Хмельницького обласного інституту удосконалення кваліфікації учителів, інспектора шкіл обласного відділу освіти. Знав сестру Валентину Никанорівну – талановиту вчительку рідної мови міської школи №1, брата Михайла Никаноровича – авторитетного начальника ливарного цеху арматурного заводу. Микола Никанорович час од часу публікував свої оповідання, новели в періодиці. Дещо довелося прочитати ще до тієї пам’ятної зустрічі на суконній фабриці. Відчув неабияку спостережливість, властиву йому, уміння побачити в оточуючому те, що нашим оком не сприймалося, а, головне, вималювати його словом, відчув добру ауру, якою полонив він співрозмовника з перших хвилин спілкування, а також багатство внутрішнього світу, до якого хотілося доторкнутись.
Його твори, опубліковані видавництвами «Каменяр», «Веселка», засвідчили появу зрілого письменника. У результаті ще 1983 року він був прийнятий до Спілки письменників України. Стати членом цієї поважної організації у той час було не просто – треба було досягти високого рівня майстерності, визнання. А він у радянські часи став першим дунаєвчанином, прийнятим до поважного об’єднання українських письменників.
Нас єднала не тільки земляцька близькість, а, у першу чергу, ─ любов до рідного краю, бажання досліджувати його, популяризувати, примножувати славу. Але кожен своїми засобами: я – на ниві освіти і краєзнавства, він – у царині красного письменства. Історичне тло характерне майже всім його оповіданням, повістям. Краєзнавчими мотивами пройняті твори «Діда спродують», «З давніх літ», «Зелені паляниці», «Мати Божа» та інші. Найвиразніше проглядає воно зі сторінок повісті «Кам’янецькими стежками»(1989), присвяченої перебуванню 1846 року Тараса Шевченка, вже відомого поета, художника і співробітника Київської археографічної комісії, на Поділлі. Автор провів читача слідом за гостем кам’янецькими стежками то до хлоп’ячої гімназії, де працював Тарасів знайомий учитель Петро Чуйкевич, то до фортеці, а ще вулицями древнього Кам’янця, до Привороття Маківського на Кармалюкову гору, познайомив з багатьма тогочасниками. Перегортаєш останню сторінку і шкодуєш, що автор так швидко позбавив тебе товариства тридцятидволітнього поета, залишив наодинці з роздумами. Прочитавши повість, я зразу ж відгукнувся на неї - спочатку телефонним вітанням, а згодом і письмовою оцінкою внеску автора в подільську шевченкіану. Микола Никанорович не забарився з відповіддю, надіслав книгу з дарчим надписом: «Шановному Віктору Степановичу – письменнику, краєзнавцю, патріоту рідного краю з побажанням доброго здоров’я, творчої наснаги. Щиро – Автор. 11.04.1990 р.». Водночас процитував відгук на повість Олеся Гончара: «Дякую за книжку «Кам’янецькими стежками», за талановите відтворення тих місць, які і я колись мав щастя бачити. Сподіваюсь, що читачі належно оцінять Вашу працю, яка знайомить нас так переконливо з перебуванням Шевченка у Кам’янці-Подільському і з рідкісними піснями, що йому там відкрилися. Ол. Гончар. 31.03.1990». Я щиро порадів відгуку на твір українського літературного класика.
Під час однієї із зустрічей, а скільки їх було - очікуваних і приємних, заговорили про Тараса Григоровича Шевченка. Бо тільки що повернувся з працівниками відділу освіти і директорами шкіл з Черкащини, де побували і в школах, і в Каневі, і в с. Шевченковому. Враження переповнювали. Проходили біля школи №1, де якраз готувалося місце під бюст Шевченка. Поволі і я, і мій співрозмовник почали пригадувати все, що зв’язувало нас і в творчому, і особистому з Великим Тарасом. Зійшлись на тому, що в кожного – свій Шевченко, свій дотик, оцінки, сприйняття. А шевченкознавчий доробок Миколи Никаноровича потребує доопрацювання, упорядкування і видання окремою книгою.
Пройшов час, розмова забулася. Аж раптом – телефонний дзвінок. «Вікторе Степановичу, а я вже завершую книгу моїх напрацювань про Шевченка. Знайшов зошит періоду німецької окупації, а там вірш «Тарасе!». Вмістив повість «Кам’янецькими стежками», написав кілька оповідань ─ «Вимушена ночівля» про повернення Поета з Кам’янця на Волинь і ночівлю в Проскурові, «На шхуні» - про часи заслання і дещо інше. Думаю назвати «Мій Т. Шевченко». Напишіть вступне слово», ─ попросив на закінчення. Я погодився, і в невеликій розвідці «З Т.Г. Шевченком у серці» повідав про шевченкознавчий доробок лауреата обласної шевченківської премії М.Н. Магери. А 2002 року в Хмельницькій міській друкарні книга вийшла колосальним як для нинішнього часу тиражем ─ 3 тис. примірників. Не забарився і подарунок – книга з черговим автографом: «Дорогому Віктору Степановичу з вдячністю за цю книжку, бо Ваша ідея, нарешті, втілилася у життя. 16.07.2002 р.».
Микола Никанорович – справжній патріот України, рідного краю. Він не тільки проніс це почуття через усе життя, а й робив усе, аби наблизити незалежність, день, коли український народ нарешті матиме свою державу. Перші твори юнака, який тільки що встав з-за шкільної парти, не встиг зробити перші кроки в самостійне життя, як потрапив під чобіт окупанта, пройняті ненавистю до фашистів та їх місцевих поплічників. Зі своїм товаришем Веніаміном Кушніром розклеював написані від руки листівки, інформуючи дунаївчан про події на фронті, підтримуючи у такий спосіб їх дух. А після визволення зразу ж влився в ряди фронтовиків, був важко поранений, нагороджений орденом Слави ІІІ ст., медалями. Та й після війни, взявши в союзники художнє слово, став справжнім борцем за рідну мову, розуміючи її роль в гуртуванні суспільства навколо національної ідеї. І в час маланчукового наступу на творчу інтелігенцію, коли досить просто було отримати ярлик українського буржуазного націоналіста і розділити долю Стуса, Чорновола, викладач української мови і літератури Хмельницького педучилища М.Н. Магера був у перших рядах захисників українства, замість ідейної атрибутики обладнав навчальну аудиторію в стилі шевченкової світлиці. А в переломний для України час, ще до проголошення незалежності, почав гуртувати на Хмельниччині демократичні сили, 1990 року очолив Хмельницьке обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка, зробивши у такий спосіб рішучий крок до відновлення «Просвіти».
1996 року вийшла чергова художня книга, де Микола Никанорович заявив про себе як автор казок. Познайомившись згодом ще й з добіркою казок у «Вибраних творах»(1998), я звернув увагу на особливість «Казки про Хоробрих з Найхоробріших». Вона, як і прийнято, розрахована на дітей. Але ─ не зовсім. Тут мовою алегорії йдеться про досить серйозні речі – роль мови в консолідації суспільства і відповідальність суспільства та кожного його члена за збереження мови. Мені стало ще більш зрозуміло, що боротьба з утискувачами мови за її чистоту й авторитет - то не просто обов’язок письменника, а глибоко усвідомлений вибір напряму боротьби за Україну, її національну ідентичність громадянина і патріота М.Н. Магери. Зважаючи на високу ідейність казки, її художню досконалість, в одній з розмов порадив Миколі Никаноровичу виокремити «Казку про Хоробрих з Найхоробріших» і видати максимально можливим тиражем, щоб донести до широкого кола читачів її великий патріотичний заряд. 1997 року казка, гарно проілюстрована відомим хмельницьким художником М.О. Андрійчуком, побачила світ півторатисячним тиражем. А через кілька днів вона вже була в моїх руках. Зовсім несподівано Микола Никанорович присвятив видання мені. А на титульній сторінці залишив автограф: «Дорогий Вікторе Степановичу! Щиро вітаю Вас з виходом цієї книжки! Ви були ініціатором видання «Казки про Хоробрих з Найхоробріших» окремою книжкою. Ось вона! Ще раз вітаю! Ваш М. Магера. 25.02. 1997 р., м. Хмельницький». Автограф засвідчив екслібрисом: по колу ─ «Микола Никанорович Магера», у центрі – герб України, слово ─ «Письменник», під ним – абревіатура «СПУ». Звичайно, то було явне перебільшення мого скромного внеску в появу книжки. Але мені як автору багатьох книг був зрозумілий стан письменника, який тільки що побачив своє творіння. Таких автографів залишив Микола Никанорович кілька десятків, вони ─ на книгах, листівках, у листах. За кожним своя мить, своя подія, нові грані його характеру.
Він по-особливому ставився до Дунаївців, рідної Могилівки, яка лише 1958 року втратила статус самостійного населеного пункту, об’єднавшись з Дунаївцями. Але саме це об’єднання нарешті дало містечку Дунаївці статус міста. Виступаючи на одній із науково – краєзнавчих конференцій зі спогадами про Дунаївці і Могилівку в роки окупації, він, уже Почесний громадянин м. Дунаївці, запропонував, швидше ─ попросив, назвати одну з вулиць колишньої Могилівки «Могилівською». У каскаді перейменувавань, які відбулися на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал – соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», частина вулиці ІІІ-го Інтернаціоналу від Гончара (вул. МТС) у напрямку Мушкутинців, свого часу центральна вулиця села Могилівка, рішенням сесії Дунаєвецької міської ради №5-1/2015 р. від 18 грудня 2015 року отримала назву «Могилівської».
Микола Никанорович поруч із званням лауреата обласних премій імені Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького з гордістю носив звання лауреата премії імені Мелетія Смотрицького, 1988 року встановленої Дунаєвецьким районним відділом освіти на відзначення педагогів гуманітарного циклу дисциплін за їх визначний внесок у навчання і виховання школярів району. Отримав цю відзнаку цілком заслужено, бо побував у більшості шкіл району, зустрічався з учителями та учнями на різних районних форумах, за його творами («Читаночкою»(1995), «Маленькою хрестоматією» (1999, 2004 р.р.), внесеними Міністерством освіти і науки України до програми з позакласного читання, пізнавало життя й посилювало патріотичні почуття не одне покоління українських школярів.
Свою відданість рідному краю продемонстрував і в останні миті земного буття, заповівши поховати на Могилівському кладовищі. На пам’ятнику він – у вишитій сорочці з ручкою в руці за робочим столом, у глибокій задумі, а може й тривозі за долю України, яка й сьогодні бореться з царем Нелюдом – вічним гонителем не тільки української мови, а й свободи українського народу. Наш незабутній М.Н. Магера і сьогодні з нами – у своїх творах, музейних експозиціях, у граніті прекрасного пам’ятника, у назві вулиці, яка пролягає біля його рідної домівки.
В.С.Прокопчук,
Заслужений працівник народної освіти України
Коментарі
Дописати коментар