Синівський подарунок

Боже, як згадаю злиденне життя нашої сім’ї до війни, то аж страшно робиться: напівголодні, напіводягнені, у тісній хатині з довгими прадідівськими лавами і брудною долівкою. 

І як оті новоспечені колгоспники, яким майже нічого не давали на трудодні, ростили шестеро дітей (а най­старший служив в Червоній Армії), ще й четверо з них ходило в школу? Це ж кожному слід взутися, вдягнути­ся, мати хоч торбинку для книжок... 

Пам’ятаю материну перкалеву хустину. Єдину. І то виміняла на ринку за картоплю. Прийде, бувало, з по­ля ввечері, повечеряє бевкою, яку я приготую, і скидав з голови аж чорну від порохів хустину і біжить надвір до корита, у якому вдень на сонечку нагрілася вода. Там є і кілька кусочків гусячого мила, яке я заготовляв У нашому неглибокому Батіжку, що цілодобово жеботів у густозарослому яру. 

Мати вдячно поглядає на мене (бо ж я після Павла, що в армії, найстарший серед дітей), скидає з себе почорнілий фартушок і разом з хустиною замочує у теплій воді. За ніч випране висихало, і вранці материна голова висвічувала білою хустиною. Складалося вра­ження, що вона тих уборів має з десяток чи й більше. 

Якось матуся щиро сміялася, коли ввечері розпо­відала батькові, як до неї звернулися молоді дівчата із сусідньої ланки з проханням, щоб вона продала їм хоч по одній перкалевій хустині. Тоді вона тих дівчаток на­вчила, що треба робити, щоб завжди ходити у чисто­му, щоб на голові завжди була свіжа хустина. 

Одного разу, коли мати прала свою перкалеву хус­тину, прийшла поштарка і витягнула із великої чорної сумки цупкий конверт. Ми здивовано дивилися на жовтий конверт, заліплений багатьма марками. Я збігав до хати і виніс ножиці. Мати подала мені конверт, на якому чітким братовим почерком була написана наша адреса та прізвище і ім’я саме матері. Я обережно від­тяв краєчок конверта, всунув туди руку і намацав якусь тканину. Витягнув її —і вона засяяла у проміннях при­західного сонця. То була середньої руки шовкова кре­мова хустина, по якій розкидані букетики, що склада­лися із достиглих пшеничних колосків і еннїх польових волошок. 

Такої краси ми ще не бачили! 

Мати обережно взяла хустину, погладила її руками, поцілувала і до Павлика, ніби він міг її почути у да­лекій Литві (а може, і почув?!): 

— Дякую тобі, дорогий сину, любий Павлику, за подарунок! Та навіщо ти тратив свої останні солдатські копійки на такий дорогий подарунок?! Ще раз дякую тобі, сину! Щоб Бог допоміг тобі скоріше повернутися додому! 

Мовчки ми вислухали звернення матері до Павлика, а потім поштарка: 

Накиньте, Марійко, хустину на голову, най по­бачимо, як вам у ній буде. 

— Тут люстра нема, треба йти до хати... 

З хвилюванням чекали, поки мати не вийшла вся сяюча: її голова була наче із черленого золота, посилана ніжними польовими букетиками. 

— Вн, Марійко, у синовій хустині помолодшали на десяток літ! — захоплено промовила поштарка. -Носіть !на здоров’я синовий подарунок багато-багато літ! 

— Дякую, Ганнусю, що принесла такий дорогий по­дарунок. Це ж від Павлуся. Та й додумався так запа­кувати! 

Наступного дня, а була якраз неділя, ледь не всі дівчата і жінки з другої сотні приходили дивитися на закордонну шовкову хустину. То ж мати майже цілий день не скидала її з голови... 

Цей подарунок матуся одержала від Павлнка десь за місяць до початку Великої Вітчизняної війни. 

У перші дні війни наш старший брат пропав безвіс­ти, а матуся до глибокої старості вірила, що він жи­вий. І берегла подарунок, одягала його на великі вес­няні і літні свята. 

Матусі вже давно нема, а синівський подарунок — шовкову кремову хустину з всіяними по ній букетиками з пшеничних колосків і синіх волошок — бережуть у родині, як святу реліквію.