Червона валка

   Ми саме гнали худобу в поле, як назуетріч нам су­нула дорогою довга валка підвід, навантажених міш­ками із зерном. А попереду — десь далеко над доро­гою— сходило сонце: червоне-червоне, ніби аж розгні ване. І мені чомусь здалося, що оті транспаранти «Пер­ший хліб державі», «Слава ВКП(б)», «Виконаємо план хлібозаготівель достроково!» почервоніли з сорому від сонця, а не тому, що були написані білою крейдою на червонім дешевім полотні. 

   Валка повілно просувалася повз нас. Ми стояли на узбіччі, а корови розбрелися під людськими плотами. Поруч стали дядьки і жінки, які йшли в поле з ко­сами і серпами і несли невеликі клуночки з нехитрими харчами: шматочок коржа, пара зварених бараболь, кіль­ка свіжих огірків, а в декого і пляшка молока. 

   Сумними очима селяни проводжали свою працю на далеку залізничну станцію. І ті дядьки, які йшли поруч з возами, теж були невеселими, лише кивками голів ві­талися з ними, ніби просили пробачення, що везуть той перший хліб не їм, голодним трудівникам, а відправля­ють у ненаситні державні засіки. 

— І що то за держава така ненажерлива? — про­мовив за моєю спиною високий вусатий дядько Максим. — Торік весь хліб вивезли тій державі, тепер знову тої самої. Ніхто не спитає, чи ти їв сьогодні що-небудь, чим годуєш дітей? 

— Ми потрібні тій державі, щоб на неї дурно пра­цювати,— додав дядько з ціпом на плечі.— А як вми­рали з голоду взимку і весною, то ніхто не прийшов на допомогу. Не було ні держави, ні партії, ні комсомоль­ців, ні хліба, ні лікарів. Закопували людей на цвинтарі, як собак. Бо і церкву розвалили, і батюшку кудись за­брали... 

— А як хліб зібрали, то й хазяї на готове знайшли­ся,— докинув дядько Максим. 

—Зате мій синочок за гарне навчання приніс пат- рет товариша Сталіна. Такий вже гарний, як живий — вусатий, чубатий, не то що лисий Ленін, — похвалилася висока молодиця. 

— Ленін полисів ще замолоду, бо багато думав, як захопити владу, як розправитися з царем, а Сталіну тепер не треба стільки думати, тому й не лисіє, — недоб­ре пробурмотів горбатий чоловік, який спирався на тов­стий костур. — Йому ось і без думання з усієї України он скільки готового хліба навезуть. А нам знову дадуть по сто грамів суржику та ще й з половою на той дур­ний день... 

— І по вісім чи десять копійок на той дурнодень,— докинула котрась із жінок. 

— Тих копійок і на позику не вистачить, — скрушно похитала головою бабуся.— Хоч би яка бараболя на го­роді вродила, бо взимку з голоду вже віддам Богу душу. 

— А мій Василь теж приніс патрета вождя, вбрав його в рамці і повісив поряд з іконою Ісуса Христа,— похвалився молодий чоловік у вигорілому на сонці со­лом’яному брилі. 

І ви дозволили малому так збиткуватися над нашим Богом?—зойкнула маленька сухенька жінка. 

— Вже н пасок взята у правицю, та рука не підняла­ся, бо хлопець цікавого вірша склав. Став під патретом дорогого вождя товарища Сталіна і давай на всю хату декламувати. 

— А не пам’ятаєте того вірша? — поцікавився дядько Максим. 

— Та запам’ятав, чого ж. Ось послухайте: 

          У колгоспі я працюю, 

          Заробляю трудодні. 

          Хліба й крихти нема в хаті, 

          Тільки Сталін на стіні. 

— О, то з твого Василя буде справжній Шевченко. Бач, як тонко підмітив наше життя-буття. Це ж він ще малий, а коли виросте, коли між люди піде...— розмір­ковував горбатий чоловік. 

— Ану, ще раз повторіть того вірша, щоб запам’я­тати,— попросила висока жінка. 

   І дядько повторив нехитрого вірша кілька разів. 

   З того часу запам’ятав його і я. 

   Тільки просунув повз нас останній віз із хлібом, як ми кинулися зганяти з-під плотів худобу до гурту на до­рогу, а жінки і чоловіки (їх уже звали не селянами, а колгоспниками) мовчки, ніби після похоронної процесії, розійшлися кожен своєю дорогою. 

   А сонце підбилося над селом, поблідло, ніби збира­лося ставати з кимось невідомим на важку боротьбу.