Перейти до основного вмісту

Боровики



  До бабусі Марини, що жила у селі Слобідка Гірчичанська, прибився надвечір. Старенька саме доїла корову на оборі.
  Я привітався, поклав подарунки на стареньку табуретку і:
 — Бабусю, я побіжу в ліс, може мені щось усміхнеться... Дуже хочу грибів, смажених на вугликах.
 — У лісі вже темно, сину. Завтра раненько підеш, а зараз відпочинь. Пройшов же сім верст.
 — І все ж я пошукаю щастя...
  З тими словами зняв з колика відро, перебіг єдину у цьому селі широку споришеву вулицю, на якій табунцями навпроти воріт своїх господарів збиралися ночувати гуси і качки, перебіг сусідське подвір'я, а там, за городом, — ліс! Такий же, як і кілька років тому, коли два тижні пас бабусину корову.
  Втоптаною конюшиновою стежкою буквально влетів у зелену стіну лісу... Було вже і справді темнувато.
  Вирішив пошукати щастя скраю, де ще крізь густі крони дерев іноді пробивалися косі сонячні промені. Кинувся праворуч до великого дубового куща, віти якого лежали на землі. Рвучко підняв крайню гілляку — і ахнув! Земля була вкрита боровиками! Ніби хтось навмисне насадив кілька десятків великих і малих грибів. Від несподіванки впустив гілляку. Оглянувся, чи нікого нема поблизу, протер очі: чи не сон це? Витягнув з кишені складного ножика, якого спеціально купив у Києві для цієї мети (а тоді я закінчив три курси університету), опустився на коліна і поповз під казкову гілляку...
  Через хвилин десять я випростався, радісно усміхаючись, і до дуба та лісу:
 — Дякую вам, мої любі друзі, що не забули мене,
що привітали таким дорогим подарунком!
  Було за що дякувати: у руках тримав повнісіньке відро боровиків — великих, середніх і навіть дрібних...
  Бабуся ще поралася коло корови, як я опинився перед нею із ношею. Вона аж нестямилася:
 — Свят, свят, свят, сину! Хто це тобі наклав повнісіньке відро боровиків?
 — Хазяїн лісу, бабусю, сам Дубовик.
 — Це ти справді, Миколко, чи снишся мені з грибами? — перехрестилася старенька.
 — Так, бабусю, це таки я. А Дубовик мені у Києві снився, кликав до себе в гості. Оце мені подяка, що не забув його провідати...
  Того вечора я досхочу попоїв смажених на вугликах грибних шапочок, які вміла готувати лише бабуся Марина.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Синьоокий серпень

  Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.   І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.