Перейти до основного вмісту

Найдорожче

Серце матері, – то найбільше серце,
Руки матері, – то найніжніші руки,
Посмішка матері, – то найрадісніша посмішка,
Голос матері, – то найрідніший голос,
Слово матері, – то найщиріше слово,
Радість матері, – то найбільша радість,
Слово "мама", – то найдорожче слово,
А сльози матері, – то найпекучіші сльози.
І хто цього не звідав, той калікою на все життя остався.
А хто забув ті руки ласкаві, ті очі невсипущі, голос рідний, той мертвою колодою по світу ходить.
І горе тому, хто матері зрікся, будь це син чи дочка! У які шати вони не одягли б своє тіло, яку б посаду не займали у світі, сльози материнські випечуть на їх чолах ганебні тавра, які не змиють навіть своєю кров'ю.
Бо де сльоза матері впаде, – там ніщо не зросте, а ще як у серце попаде, – повік рану не загоїш.
То ж віддайте, діти, – малі і дорослі, – хоч частину свого тепла, своєї ласки, щирості і любові рідним матерям, що колись ви взяли у них!
А ваші діти зроблять це для вас.
І так з роду в рід,
З роду в рід.
Повік!

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки,...

Синьоокий серпень

  Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.   І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.