За пару років до початку Великої Вітчизняної війни московські ленінсько-сталінські правителі ввели плату за навчання у старших класах загальноосвітньої середньої школи. По 200 карбованців треба було вносити у шкільну касу до першого вересня І на початку другого півріччя.
На той час то були великі гроші! Адже колгоспникам на трудодень платили по 8—10 копійок, а то й менше, і по 100—200 грам збіжжя. І розраховувалися з колгоспниками натурою після жнив, а грошима — наприкінці року. Тих заробітків не вистачало, щоб заплатити за «добровільну» позичку грошей державі. Тому колгоспники в основному жили з урожаю, який вирощували на присадибних ділянках (городах). А ще треба було заплатити різні податки як грошима, так і натурою — здати картоплю, молоко, м’ясо, вовну та ін.
Сутужно було моїм батькам-колгоспникам! Адже за мене і брата слід внести у шкільні каси 800 карбованців на рік! А де взяти такі гроші?
Тому влітку ми допомагали батькам обробляти город, ходили з ними працювати у колгосп, особливо у жнива, збирали і сушили лікарські рослини, які приймала кооперація. Та найбільше батьків виручали верби і ясени, якими колись наші розумні і далекоглядні діди і прадіди обсадили обійстя.
Ніколи не забуду, як після зимових канікул директор школи викликав мене до себе в кабінет і, ховаючи очі за папери, ніяково промовив:
— Миколо, ти не приніс 200 карбованців за навчання.
— Батьки збирають гроші...— промимрив я.
— А закон такий: ти не повинен сидіти за партою, поки не внесені гроші у шкільну касу.
— То мені йти додому?
— Не гнівайся на мене. Ти гарний учень, у вас велика сім’я... Але чим я можу зарадити? Пообіцяли цими днями перевірити школу з цього питання. Сам розумієш, що мені буде, коли побачать учня, який не вніс плату за навчання.
— То я зараз заберу книжки і піду додому.
— Як закінчиться урок. Ти тільки один не вніс гроші у касу.
— У мене ще й старший брат вчиться.
Знаю, знаю Павла з третьої школи. Теж гарний учень... Але ж таке придумали... Трудно зараз державі. Треба багато грошей на оборону країни. Ти ж знаєш, що Гітлер виробляє у Європі. Вже й до наших кордонів добираються фашисти. Тому правильно зрозумій наш радянський уряд і дорогого вождя Иосифа Віссаріоновича Сталіна. Тобі, комсомольцю, цього не треба пояснювати, а батькам слід... Ще. Скажи їм, що коли не вистачить якихось п’ятдесят карбованців, то я закладу із своєї зарплати. Не забудеш?
Я вже хотів іти з кабінету, як Оскар Йосипович підійшов до мене і пригорнув до грудей... Потім якимось чужим голосом промовив:
— Ти, Миколо, будь нині на всіх уроках. А якщо завтра ще грошей батьки не назбирають, то ти приходь обов’язково на уроки. Я закладу за тебе двісті карбованців. У мене щось там назбиралося про чорний день. Зрозумів?
Я стояв перед цим гарним на вроду високим соро-кадворічннм чоловіком у прано-перепраному кортовому костюмчику і зашкарублих саморобних черевиках і... плакав... Сльози самі текли по щоках...
Оскар Йосипович витягнув хустинку, витер мені очі і всунув її у мою кишеню (ніби знав, що я не маю навіть носовичка) і по-батьківськи:
— Ти зрозумів мене, Миколко?
— Зрозумів, — тихо відповів я.
— Що ж ти зрозумів?
— Принести завтра двісті карбованців за навчання і здати у шкільну касу.
— А якщо батьки ще не мають таких грошей?—допитувався директор, мабуть, щоб я заспокоївся, щоб сльози висохли на моїх очах.
— То не йти до школи.
— Ну, добре, скажеш батькам, що я ввечері буду у вас вдома.
— Добре.
Оскар Йосипович усміхнувся мені:
— Заспокоївся? Не журися, все буде гаразд.
Того вечора Оскар Йосипович Гернштетер таки прийшов до нас додому і приніс двісті карбованців, щоб завтра я їх здав у шкільну касу.
Батьки потім повернули борг.
Минуло ціле життя з того часу, але таке не забувається.
На той час то були великі гроші! Адже колгоспникам на трудодень платили по 8—10 копійок, а то й менше, і по 100—200 грам збіжжя. І розраховувалися з колгоспниками натурою після жнив, а грошима — наприкінці року. Тих заробітків не вистачало, щоб заплатити за «добровільну» позичку грошей державі. Тому колгоспники в основному жили з урожаю, який вирощували на присадибних ділянках (городах). А ще треба було заплатити різні податки як грошима, так і натурою — здати картоплю, молоко, м’ясо, вовну та ін.
Сутужно було моїм батькам-колгоспникам! Адже за мене і брата слід внести у шкільні каси 800 карбованців на рік! А де взяти такі гроші?
Тому влітку ми допомагали батькам обробляти город, ходили з ними працювати у колгосп, особливо у жнива, збирали і сушили лікарські рослини, які приймала кооперація. Та найбільше батьків виручали верби і ясени, якими колись наші розумні і далекоглядні діди і прадіди обсадили обійстя.
Ніколи не забуду, як після зимових канікул директор школи викликав мене до себе в кабінет і, ховаючи очі за папери, ніяково промовив:
— Миколо, ти не приніс 200 карбованців за навчання.
— Батьки збирають гроші...— промимрив я.
— А закон такий: ти не повинен сидіти за партою, поки не внесені гроші у шкільну касу.
— То мені йти додому?
— Не гнівайся на мене. Ти гарний учень, у вас велика сім’я... Але чим я можу зарадити? Пообіцяли цими днями перевірити школу з цього питання. Сам розумієш, що мені буде, коли побачать учня, який не вніс плату за навчання.
— То я зараз заберу книжки і піду додому.
— Як закінчиться урок. Ти тільки один не вніс гроші у касу.
— У мене ще й старший брат вчиться.
Я вже хотів іти з кабінету, як Оскар Йосипович підійшов до мене і пригорнув до грудей... Потім якимось чужим голосом промовив:
— Ти, Миколо, будь нині на всіх уроках. А якщо завтра ще грошей батьки не назбирають, то ти приходь обов’язково на уроки. Я закладу за тебе двісті карбованців. У мене щось там назбиралося про чорний день. Зрозумів?
Я стояв перед цим гарним на вроду високим соро-кадворічннм чоловіком у прано-перепраному кортовому костюмчику і зашкарублих саморобних черевиках і... плакав... Сльози самі текли по щоках...
Оскар Йосипович витягнув хустинку, витер мені очі і всунув її у мою кишеню (ніби знав, що я не маю навіть носовичка) і по-батьківськи:
— Ти зрозумів мене, Миколко?
— Зрозумів, — тихо відповів я.
— Що ж ти зрозумів?
— Принести завтра двісті карбованців за навчання і здати у шкільну касу.
— А якщо батьки ще не мають таких грошей?—допитувався директор, мабуть, щоб я заспокоївся, щоб сльози висохли на моїх очах.
— То не йти до школи.
— Ну, добре, скажеш батькам, що я ввечері буду у вас вдома.
— Добре.
Оскар Йосипович усміхнувся мені:
— Заспокоївся? Не журися, все буде гаразд.
Того вечора Оскар Йосипович Гернштетер таки прийшов до нас додому і приніс двісті карбованців, щоб завтра я їх здав у шкільну касу.
Батьки потім повернули борг.
Минуло ціле життя з того часу, але таке не забувається.
Коментарі
Дописати коментар