Принциповий, порядний, справедливий...

1 вересня –   день народження Миколи Магери

Володимир Садлій: «Принциповий, порядний, справедливий...»

 …Не раз думаю: у цьому великому світі кожен  по-своєму самотній. І хто би як не заперечував, це - так. Коли залишаєшся наодинці, а ще коли заплющуєш очі, починаєш це відчувати. Тоді приходять   у спогади люди, які зустрічались на життєвих дорогах. Вони – різні. Одні з’являються яскравим спалахом, який швидко гасне, інші проходять сірими тінями, і ти ледве впізнаєш у них забутих знайомих, а чийсь образ теплиться біля серця, тому що він – світлий, важливий, значимий у твоєму житті. І нехай ці зустрічі були нечастими, але залишили теплий і незабутній слід, який в годину самотності зігріває, надихаючи живильною силою, а ще десь у чомусь є тим маяком, на світло якого хочеться повертатись знову і знову.  

Саме про таку світлу людину розповів читачам «ДВ»  Володимир Степанович Садлій, Заслужений лікар України, хірург з багаторічним стажем. Він повертав життя та здоров’я багатьом, і серед них одного разу виявився   письменник  Микола   Магера.  Але до того була ще одна історія, у якій Володимир Степанович був не лікарем, а    учнем Миколи Никаноровича.

- У 1949 році я закінчив   Кам’янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу і працював «медичною сестрою» у Віньківцях. Але  мав намір здобути вищу   освіту. Для цього потрібно було, я вважав,  здати екзамени на атестат зрілості, а до того ще й  отримати певний багаж знань. З цією метою я попросився до школи, щоб бути   вільним слухачем. Дирекція згодилася.   Класним керівником був Микола Никанорович. Я приходив на заняття, знаючи, що там нікому не потрібен,  - адже  «вільний слухач». А в класі є свої учні, яких треба навчити. Ось і намагався бути скромно непомітним. Але так думав лише я. Микола Никанорович запитує одного разу: «Чому ти сидиш так? Я тебе буду запитувати. Не думай, що так просто прийшов відсидітися». І саме це він сказав й іншим учителям. Я нарівні, а може, й більше інших намагався після того вчити. Мене питали по всіх предметах. В результаті  я склав екзамени  на атестат зрілості  лише на хороші оцінки, окрім математики (математиком я ніколи не був).   Людське розуміння і підтримку я мав і з боку  адміністрації лікарні, яка також пішла мені назустріч: я йшов до школи зранку, а після -  на роботу. Ось в такий спосіб я отримав у 1953-му році атестат, що дало можливість у 1954-му   поступити в медінститут: при вступі  з 20-ти можливих балів отримав 19.

Існує в народі таке поняття як порядна родина. У зміст цих слів закладено працьовитість, красу людських відносин, любов і повагу один до одного, взаємодопомогу, підтримку, особливу інтелігентність. Саме такими якостями була наділена родина Садліїів, як пізніше висловився  про них Микола Никанорович. Адже, як пригадує мій співрозмовник,  він був знайомий, і можливо, в хороших стосунках з його батьком.  На хвильку замислюється, а тоді водночас  з гордістю і болем додає: «У ці дні минає 110 років від дня народження мого батька,  який все життя вірою-правдою служив Богу і людям...».

Довелось і самому Миколі Магері  побувати  пацієнтом Володимира Степановича.

-          Одного разу,  коли я вже працював у Дунаївцях,   з приймального відділення повідомили,  що до нас у хірургію поступає письменник і викликає саме мене. Думаю:  ще письменників не було. Зустрівшись, я дізнався, що  Микола Никанорович приїхав до матері, ( я її лікував раніше) і захворів. Діагноз: гострий холіцистит. Потрібно було оперувати. Я про це йому повідомив, і він згодився. Проте було одне «але». Микола Магера як письменник підлягав лікуванню в лікувально-санітарного управління Мінздору СРСР (ліксанупрі). Телефоную туди до головного лікаря, той приказним тоном відповідає: «Негайно відправте його до нас!». Хворий навідріз відмовляється.    Я знову веду перемовини, кажу, що не хоче їхати.Звыдти: «Как это не хочет?». Нарешті  викликають консультанта – Іларіона Мефодійович Шаповалова, завідуючого відділеням обласної лікарні . Він погодився з моїм висновком, що потрібно оперувати. Я   сподівався, що оперуватиме консультант, а  Микола Никанорович каже: «А я наполягаю, щоб мене оперував Володимир Степанович».  Це було несподіванкою. Як так?  Шаповалов - розумнй, знаючий, досвідчений. Але що було діяти? Іларіон Мефодійович   сказав, якщо така просьба, то він буде допомагати. Ми прооперували письменника, він вийшов без ускладнень, і вже після цього наші зв’язки стали ще міцнішими. Він мені приносив, які виходили і світ, бував  у мене вдома. На 80-річний ювілей Миколи Никаноровича мене запросили у бібліотеку. Я довго думав, який би пам’ятний подарунок йому зробити. Один за одним у пам’яті зринали твори письменника:   «Бевка», «Зелені паляниц». Вони мене настільки вразили, були такими близькими, тому що віяло від них і моїм дитинством. Пригадалась картина руйнування православного храму, зображена у новелі «Мати Божа»... Так, саме ікону з зображенням образу Матері Божої  Почаївської я тоді йому  подарував...

Скажу, що не раз на життєвій дорозі Микола Никанорович підтримував мене своїми порадами, а коли виходила з друку чергова книга, я отримував її з рук самого письменника. Ось так зібралась ціла бібліотечка з дарчими надписами.

             Запитуєте, який він залишився у пам’яті. Якщо кількома словами, то: принциповий, порядний, справедливий. На мою думку, це так важливо – залишитись теплим спогадом у серцях прихильників, друзів, знайомих, рідних. Залишитись саме таким. І нехай звичними є слова, що людина живе до тих пір, поки її пам’ятають. Але це саме так...

Ми ще довго спілкувались з Володимиром Степановичем, пригадуючи один за одним твори письменника, цікаві епізоди життя, перечитували дарчі написи на книгах... І здавалось, що з нами був сам Микола Никанорович – такий простий, земний і водночас ... недосяжний.

Записала Валентина Байталюк