Перейти до основного вмісту

Принциповий, порядний, справедливий...


1 вересня –   день народження Миколи Магери



Володимир Садлій: «Принциповий, порядний, справедливий...»



 …Не раз думаю: у цьому великому світі кожен  по-своєму самотній. І хто би як не заперечував, це - так. Коли залишаєшся наодинці, а ще коли заплющуєш очі, починаєш це відчувати. Тоді приходять   у спогади люди, які зустрічались на життєвих дорогах. Вони – різні. Одні з’являються яскравим спалахом, який швидко гасне, інші проходять сірими тінями, і ти ледве впізнаєш у них забутих знайомих, а чийсь образ теплиться біля серця, тому що він – світлий, важливий, значимий у твоєму житті. І нехай ці зустрічі були нечастими, але залишили теплий і незабутній слід, який в годину самотності зігріває, надихаючи живильною силою, а ще десь у чомусь є тим маяком, на світло якого хочеться повертатись знову і знову.  

Саме про таку світлу людину розповів читачам «ДВ»  Володимир Степанович Садлій, Заслужений лікар України, хірург з багаторічним стажем. Він повертав життя та здоровя багатьом, і серед них одного разу виявився   письменник  Микола   Магера.  Але до того була ще одна історія, у якій Володимир Степанович був не лікарем, а    учнем Миколи Никаноровича.


- У 1949 році я закінчив   Кам’янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу і працював «медичною сестрою» у Віньківцях. Але  мав намір здобути вищу   освіту. Для цього потрібно було, я вважав,  здати екзамени на атестат зрілості, а до того ще й  отримати певний багаж знань. З цією метою я попросився до школи, щоб бути   вільним слухачем. Дирекція згодилася.   Класним керівником був Микола Никанорович. Я приходив на заняття, знаючи, що там нікому не потрібен,  - адже  «вільний слухач». А в класі є свої учні, яких треба навчити. Ось і намагався бути скромно непомітним. Але так думав лише я. Микола Никанорович запитує одного разу: «Чому ти сидиш так? Я тебе буду запитувати. Не думай, що так просто прийшов відсидітися». І саме це він сказав й іншим учителям. Я нарівні, а може, й більше інших намагався після того вчити. Мене питали по всіх предметах. В результаті  я склав екзамени  на атестат зрілості  лише на хороші оцінки, окрім математики (математиком я ніколи не був).   Людське розуміння і підтримку я мав і з боку  адміністрації лікарні, яка також пішла мені назустріч: я йшов до школи зранку, а після -  на роботу. Ось в такий спосіб я отримав у 1953-му році атестат, що дало можливість у 1954-му   поступити в медінститут: при вступі  з 20-ти можливих балів отримав 19.

Існує в народі таке поняття як порядна родина. У зміст цих слів закладено працьовитість, красу людських відносин, любов і повагу один до одного, взаємодопомогу, підтримку, особливу інтелігентність. Саме такими якостями була наділена родина Садліїів, як пізніше висловився  про них Микола Никанорович. Адже, як пригадує мій співрозмовник,  він був знайомий, і можливо, в хороших стосунках з його батьком.  На хвильку замислюється, а тоді водночас  з гордістю і болем додає: «У ці дні минає 110 років від дня народження мого батька,  який все життя вірою-правдою служив Богу і людям...».

Довелось і самому Миколі Магері  побувати  пацієнтом Володимира Степановича.

-          Одного разу,  коли я вже працював у Дунаївцях,   з приймального відділення повідомили,  що до нас у хірургію поступає письменник і викликає саме мене. Думаю:  ще письменників не було. Зустрівшись, я дізнався, що  Микола Никанорович приїхав до матері, ( я її лікував раніше) і захворів. Діагноз: гострий холіцистит. Потрібно було оперувати. Я про це йому повідомив, і він згодився. Проте було одне «але». Микола Магера як письменник підлягав лікуванню в лікувально-санітарного управління Мінздору СРСР (ліксанупрі). Телефоную туди до головного лікаря, той приказним тоном відповідає: «Негайно відправте його до нас!». Хворий навідріз відмовляється.    Я знову веду перемовини, кажу, що не хоче їхати.Звыдти: «Как это не хочет?». Нарешті  викликають консультанта – Іларіона Мефодійович Шаповалова, завідуючого відділеням обласної лікарні . Він погодився з моїм висновком, що потрібно оперувати. Я   сподівався, що оперуватиме консультант, а  Микола Никанорович каже: «А я наполягаю, щоб мене оперував Володимир Степанович».  Це було несподіванкою. Як так?  Шаповалов - розумнй, знаючий, досвідчений. Але що було діяти? Іларіон Мефодійович   сказав, якщо така просьба, то він буде допомагати. Ми прооперували письменника, він вийшов без ускладнень, і вже після цього наші зв’язки стали ще міцнішими. Він мені приносив, які виходили і світ, бував  у мене вдома. На 80-річний ювілей Миколи Никаноровича мене запросили у бібліотеку. Я довго думав, який би памятний подарунок йому зробити. Один за одним у памяті зринали твори письменника:   «Бевка», «Зелені паляниц». Вони мене настільки вразили, були такими близькими, тому що віяло від них і моїм дитинством. Пригадалась картина руйнування православного храму, зображена у новелі «Мати Божа»... Так, саме ікону з зображенням образу Матері Божої  Почаївської я тоді йому  подарував...

Скажу, що не раз на життєвій дорозі Микола Никанорович підтримував мене своїми порадами, а коли виходила з друку чергова книга, я отримував її з рук самого письменника. Ось так зібралась ціла бібліотечка з дарчими надписами.

             Запитуєте, який він залишився у памяті. Якщо кількома словами, то: принциповий, порядний, справедливий. На мою думку, це так важливо – залишитись теплим спогадом у серцях прихильників, друзів, знайомих, рідних. Залишитись саме таким. І нехай звичними є слова, що людина живе до тих пір, поки її памятають. Але це саме так...

Ми ще довго спілкувались з Володимиром Степановичем, пригадуючи один за одним твори письменника, цікаві епізоди життя, перечитували дарчі написи на книгах... І здавалось, що з нами був сам Микола Никанорович – такий простий, земний і водночас ... недосяжний.



Записала Валентина Байталюк

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Їжачок

 Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.   Їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.   Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.   Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.   Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострим

Ластів'ята

  Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море спокійне, ми чуємо, як у воду пірнають чайки. А коли воно розіграється, то спінені хвилі набігають аж на наш поріг.   Двадцять днів тому, коли ми влаштувалися в цій невеликій дерев’яній хатці, то дуже здивувалися, що над дверима ластівки звили собі гніздечко. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й рукою дотягнутись.   Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів’ячої архітектури. Пташки не примурували гніздечко наглухо до стелі, як це робить більшість їх родичів, а залишили свою хату без даху. Тому четверо ластів’ят весь час висували пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.   Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненажерливих дітей. Ще й не було видно матері, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч. Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і